Розділ 21 Вільям

Олівія нервувала.
Я бачив це по кожному її руху.
По тому, як тремтіли пальці.
По тому, як вона весь час стискала тканину своїх брюк під столом. По тому, як намагалася рівно дихати.
Вона відповідала журналістці, але голос зрадницьки тремтів. Не знаю, навіщо я це зробив.
Мабуть, машинально.
Так само, як робив сотні разів раніше.
Я непомітно накрив її руку своєю під столом. Повільно провів великим пальцем по її зап'ястю. Хотів лише заспокоїти.
І перш ніж сам встиг подумати...
Слова самі зірвалися з губ.
— Давай... моя шалена зірко.
У ту ж мить її пальці стали м'якими.
Безсилими.
Рука буквально обм'якла в моїй долоні.
Я різко підняв очі.
Її погляд згасав.
— Олівія...
Наступної секунди вона почала падати.
Усе інше перестало існувати.
Журналісти.
Камери.
Спонсори.
Пресконференція.
Генрі.
Я підскочив зі стільця раніше, ніж її тіло встигло з'їхати зі стільця. Підхопив її на руки.
— Олівія...
Ну ж бо...
Зірко...
Відкрий очі...
Чуєш мене?
Кохана...
Давай...
Її голова безвольно впала мені на плече.
Я відчув, як усередині все обірвалося.

Навколо здійнявся галас.
Спалахи камер засліплювали.
Журналісти навперебій щось кричали.
Хтось намагався підійти ближче.
— Назад! — гаркнув я так, що навіть сам себе не впізнав.
На мить у залі запала тиша.
Я взяв Олівію на руки.
Міцніше.
Наче боявся, що варто мені послабити хватку — і вона знову зникне з мого життя. Позаду почувся крик Генрі.
Він щось кричав.
Хапав мене за плече.
Я навіть не зрозумів, що саме.
Лише відчув, як мене смикнули.
Наступної миті кулак сам полетів уперед.
Глухий удар.
Генрі відлетів убік разом зі стільцем.
Я навіть не озирнувся.
Мені було байдуже.
Єдине, що зараз мало значення...
Олівія.
Я вибіг із будівлі.
Обережно поклав її на заднє сидіння своєї машини.
Сам стрибнув за кермо.
Двигун заревів.
Педаль газу вперлася в підлогу.
Світлофор?
Червоне.
Мені було байдуже.
Сигнали інших машин.
Гальма.
Крики.
Я нічого не чув.
Лише раз по раз дивився в дзеркало заднього виду.
— Тільки не йди...
Чуєш мене?
Будь ласка...
Не залишай мене знову...
До лікарні ми долетіли за лічені хвилини.
Лікарі миттєво забрали її.
Двері реанімації зачинилися просто перед моїм носом.
І тоді я вперше за довгий час відчув себе абсолютно безсилим.
Минуло хвилин двадцять.
Чи година.
Я вже не розумів.
Двері ліфта різко відчинилися.
Коридором майже бігли її батьки.
За ними — кілька охоронців.

Звичайно.
Навіть зараз вони не могли прийти без своєї армії. Я лише мовчки підвів на них очі.
Сил злитися вже не залишилося.
Я просто сидів навпроти дверей палати.
І молився лише про одне.
Щоб вона відкрила очі.
Я сидів під дверима палати, не відводячи від них погляду.
Здавалося, якщо хоч на секунду заплющу очі, знову її втрачу.
За кілька хвилин до мене підійшли її батьки.
І почалося.
Та сама пісня.
Та сама, яку я слухав три роки тому.
— Це через тебе.
— Якби ти не з'явився...
— Якби ти тримався від неї подалі...
— Якщо вона знову впаде в кому, це буде на твоїй совісті.
Я мовчав.
Спочатку.
Слухав.
Стискав кулаки.
Вони говорили без упину.
Наче за три роки нічого не змінилося.
Наче я досі той хлопець, якого можна зламати кількома словами.
Я повільно підвівся.
Подивився прямо в очі її батькові.
— Досить.
Він хотів щось сказати, але я перебив.
— Ні. Тепер ви послухаєте мене.
Я більше не поведуся на це.
Більше не дозволю вам переконувати мене, що я маю зникнути з її життя. Так...
Я винен у тому, що тоді відпустив її.
Я житиму з цією провиною до кінця життя.
Але вдруге я цієї помилки не зроблю.
Навіть якщо ви ненавидите мене.
Навіть якщо мене зненавидить увесь світ.
Я більше не залишу Олівію.
Ніколи.
У ту ж мить лікарняний коридор розірвав крик.
— ВІІІІЛЬЯМ!!!
Моє серце зупинилося.
Я завмер.
Ні...

Мені не здалося.
— ВІІІІЛЬЯМ!!!
Її голос.
Вона кричала моє ім'я.
Її мама миттєво кинулася до палати. — Лікаря! Швидко!
А Олівія все кричала. — ВІЛЬЯМ!
— ВІЛЬЯМ!
Я кинувся вперед.
Та двоє охоронців перегородили мені шлях. — Назад.
Один схопив мене за плече.
Другий — за руку.
Серйозно?
Вони забули, хто перед ними.
Я Вільям Гершель.
Усе життя мене вчили вириватися з будь-якого захвату.
Я різко провернув корпус.
Перший охоронець втратив рівновагу.
Другого відштовхнув плечем.
Вони навіть не встигли зрозуміти, що сталося.
Я вже біг коридором.
Увірвався до палати.
— ОЛІВІЄ!
Вона лежала на ліжку.
По щоках текли сльози.
Вона відчайдушно намагалася вирвати руку з-під крапельниці. Очі гарячково шукали когось.
Шукали...
Мене.
І коли наші погляди зустрілися...
Світ навколо перестав існувати.