Розділ 20 Олівія

Ранок почався дивно.
Я вже двічі сходила в душ.
Перший раз — одразу після того, як прокинулася.
Другий — через пів години, бо зрозуміла, що від хвилювання навіть не пам'ятаю, чи взагалі мила голову.
Я нервувала.
Дуже.
І сама не могла зрозуміти через що більше.
Через пресконференцію?
Через журналістів?
Чи через те, що сьогодні знову побачу Вільяма...
Щоразу, коли згадувала його очі, усередині щось стискалося.
Я сердито видихнула.
— Та що зі мною таке...
Зрештою я все ж зібралася.
Одягла світлий брючний костюм, білий топ, легкі туфлі на невисоких підборах. Зробила акуратний макіяж.
Зібрала волосся в низький гладкий хвіст.
Подивилася на себе в дзеркало.
— Ну... якщо вже ганьбитися, то хоча б красиво.
Я сама тихенько усміхнулася своїй дурній думці й спустилася вниз.
У вітальні мене вже чекав Генрі.
Він підняв на мене очі.

На кілька секунд затримав погляд. — Привіт.
— Привіт, — тихо відповіла я.
Він лише кивнув.
— Ходімо. Запізнимося.
Усю дорогу ми майже не розмовляли.
Мене це навіть тішило.
Я дивилася у вікно, спостерігаючи, як повз пролітають будинки, дерева, люди.
Серце билося все швидше.
Коли машина звернула до великої сучасної будівлі, біля якої вже товпилися журналісти, фотографи й оператори, я відчула, як долоні стали вологими.
Генрі заглушив двигун.
Повернувся до мене.
— Ти ліки приймала?
Я навіть не замислилася.
— Так.
Брехня злетіла з язика надто легко.
Насправді я не приймала їх уже майже тиждень.
І чомусь почувалася... живішою.
Так, голова іноді розривалася від болю.
Так, сни стали дивними.
Так, спогади приходили уривками.
Але разом із цим я ніби знову починала щось відчувати.
Про це Генрі знати було не обов'язково.
Ми вийшли з машини.
Перед входом уже миготіли фотоспалахи.
Я зробила кілька кроків і раптом зупинилася.
— Генрі...
Він здивовано подивився на мене.
— Можеш дещо пообіцяти?
— Що саме?
Я опустила очі.
— Будь ласка...
Не цілуй мене сьогодні при людях.
Він насупився.
— Чому?
— Ти ж знаєш...
Я нервово поправила пасмо волосся.
— Я ніколи не любила всіх цих публічних проявів почуттів.
Мені від них незручно.
Він кілька секунд уважно дивився на мене.
Потім коротко кивнув.
— Добре.
Я полегшено видихнула.
І сама не зрозуміла, чому для мене це було настільки важливо.
Я просто...
Не хотіла, щоб Вільям це побачив.
Не хотіла бачити його очі в ту мить, як Генрі мене поцілує.

І найбільше мене лякало те...
Що я навіть не могла пояснити собі — чому.
Усе почалося.
Ми сиділи за довгим столом у самому центрі зали. І, Боже...
Це було настільки іронічно, що навіть смішно.
Вільям сидів ліворуч від мене.
Генрі — праворуч.
Я не знала, хто саме так розсадив гостей, але той чоловік явно ненавидів спокій. Напруга була такою густою, що її можна було різати ножем.
Перед нами миготіли камери.
Спалахи засліплювали очі.
Журналісти сипали запитаннями одне за одним.
Я краєм ока дивилася на Вільяма.
Він усміхався.
Легко.
Невимушено.
Відповідав на якісь дурні запитання про сезон перегонів, благодійність, спонсорів. Наче нічого не сталося.
Наче між нами взагалі нічого не було.
Потім слово взяв Генрі.
Я слухняно повернула голову до нього.
Він щось говорив про компанію, про допомогу дітям, про майбутні проєкти...
Я дивилася на нього.
Але не чула жодного слова.
Тому що ліворуч...
Я буквально відчувала на собі погляд Вільяма.
Він не дивився.
Він випалював у мені дірку.
Потилиця аж горіла.
Наче шкіру припікали.
Генрі, не перестаючи говорити, поклав свою руку поверх моєї.
Мої пальці здригнулися.
І саме в цю секунду почувся сухий тріск.
Хрясь.
Я різко повернула голову.
У руці Вільяма залишилися дві половинки кулькової ручки.
Він кілька секунд дивився на них, а потім абсолютно спокійно усміхнувся.
— Ой... вибачте. Здається, ручка не витримала.
У залі пролунав легкий сміх.
Навіть журналісти усміхнулися.
Тільки я помітила, як побіліли кісточки на його пальцях.
Він зламав її не випадково.

Він навіть не зрозумів, коли це зробив. Запитання продовжували сипатися. Спочатку до Генрі.
Потім до Вільяма.
А тоді одна журналістка повернулася до мене.
— Пані Олівіє, як ви можете прокоментувати фотографії, що з'явилися після благодійного вечора? Чи справді це була лише випадкова зустріч?
У мене пересохло в роті.
Ліва рука нервово стискала тканину брюк під столом.
— Це...
Я зробила вдих.
— Це була не випадковість. Це був план привернути увагу до перегони та зібрати спонсорів...
Раптом Генрі сильніше стиснув мою праву руку.
Наче нагадував, що він поруч.
Я запнулася.
І в ту ж саму мить відчула ще один дотик.
Під столом.
Ледь помітний.
Теплий.
Чужі пальці обережно торкнулися мого зап'ястя.
Я здригнулася.
Вільям.
Він повільно накрив мою ліву руку своєю.
Так, щоб цього не бачив ніхто.
Його великий палець почав повільно виводити маленькі кола на моєму зап'ясті. Заспокійливо.
Так...
Наче робив це сотні разів.
Моє серце шалено калатало.
Праворуч Генрі міцно тримав мене за руку.
Ліворуч — Вільям ніжно гладив моє зап'ястя.
Я сиділа між двома чоловіками.
І мені здавалося, що зараз просто перестану дихати.
Вільям ледь нахилився.
Так, що його слова могла почути лише я.
Його хриплуватий голос торкнувся мене сильніше, ніж будь-який дотик.
— Давай...
Крихітна пауза.
— ...моя шалена зірко.
Світ завмер.
Перед очима спалахнули сонячні промені.
Білі простирадла.
Сміх.
Рев двигуна.
Його долоні на моєму обличчі.
"Зупинись, моя шалена... Ми перемогли, моя зірко..."
Голову пронизав такий біль, що я не стримала стогону.