Розділ 19 Вільям

Я сидів у кабінеті менеджера, розвалившись у кріслі.
Він уже хвилин десять намотував кола від вікна до дверей, щось бурмочучи собі під ніс. На столі лежали роздруковані статті.
На екрані телевізора одна за одною миготіли фотографії.
Я.
Олівія.
Її рука на моїй щоці.
Чорт...
Я ледь стримував усмішку.
— Гершель!
Я перевів погляд на менеджера.
— Ти мене взагалі слухаєш?
— Приблизно.
— Приблизно?!
Він схопився за голову.
— У нас пожежа! Завтра всі телеканали тільки про це й говоритимуть!
Я байдуже знизав плечима.
— Хай говорять.
— Ні! Не "хай говорять"!
Він знову почав ходити кабінетом.
— Нам потрібно зв'язатися з Олівією.
Переконати її прийти завтра на пресконференцію.
Разом із нареченим.
Разом...
Із...

Нареченим...
Я відчув, як у мене починає сіпатися щелепа.
— Далі, — сухо сказав я.
— Вони підтвердять, що це була постановочна фотосесія. Посміються, пожартують, усі розійдуться, а через тиждень про це забудуть.
Я мовчки слухав.
Загалом...
План був непоганий.
Я навіть був не проти, щоб Олівія приїхала.
Навпаки.
Я хотів її бачити.
Хотів, щоб вона була поруч.
Хай навіть кілька хвилин.
Але...
Мене бісила одна деталь.
Генрі.
Цей самовдоволений покидьок сидітиме поруч із нею.
Як її наречений.
Я вже знав, як він поводиться.
Власник.
Контролер.
Людина, яка не відпускає її ні на крок.
Я стиснув кулаки.
А якщо він візьме її за руку?
Що я тоді робитиму?
Нічого.
Стерплю.
Напевно.
...А якщо поцілує?
Я кілька секунд мовчав.
Потім пирхнув собі під ніс.
— Ти чого смієшся? — насторожився менеджер.
— Та просто...
Я вже бачу завтрашні заголовки.
Він насупився.
— Які ще заголовки?
Я всміхнувся.
— "Легендарний гонщик Вільям Гершель влаштував бійку прямо під час пресконференції."
Менеджер закотив очі.
Я продовжив, уже відверто сміючись.
— "Зламав руки одному з найвпливовіших бізнесменів країни через жінку."
— Гершель!
— Що?
— Навіть не думай.
— Я й не думаю.
— Брешеш.
— Брешу.

Я чесно усміхнувся.
— Бо якщо той придурок полізе до неї цілуватися... Я ні за що не відповідаю.
Я вже хотів ще раз потролити менеджера, як телефон завібрував у руці. На екрані висвітилося:
Кейт.
Я всміхнувся й одразу відповів.
— І тобі привіт.
...
— Так, якраз сидимо й обговорюємо весь цей цирк.
Я уважно слухав кілька секунд, а потім не втримався.
— А навіщо нам взагалі щось вигадувати для преси?
Мені здається, все очевидно.
Ми закохані.
Весілля не буде.
Ми щасливі разом.
А Генрі красиво їде в захід сонця.
Я спеціально сказав це голосніше.
Перевів погляд на менеджера.
Той саме сьорбав каву.
Почувши мої слова, він ледь не вдавився.
— Гершель! — прохрипів він.
Я лише розсміявся.
— Та жартую я.
...Майже.
У слухавці почувся сміх Кейт.
— Було б чудово...
— Знаю, — перебив я. — Але, як ти любиш казати, не на часі.
Ми ще кілька хвилин перекидалися жартами.
Менеджер сидів навпроти й тільки закочував очі.
Здається, він уже жалкував, що взагалі покликав мене до себе. Нарешті я відклав жарти убік.
— Добре, слухай.
План такий...
Я коротко переказав їй усе, що ми придумали.
Про пресконференцію.
Про постановочну фотосесію.
Про благодійні перегони.
Про те, що Генрі має підтвердити легенду.
Кейт мовчала майже до самого кінця.
Потім спокійно сказала:
— Добре.

Вони будуть.
Я мимоволі випрямився.
— Вона... погодилася?
— Скажімо так...
Їй поки що не залишили вибору.
Але вона приїде.
У грудях щось приємно стиснулося.
Завтра.
Я знову її побачу.
Після розмови я ще кілька секунд дивився на екран телефона. Менеджер уважно спостерігав за мною.
— Ну що?
Я сховав телефон у кишеню й усміхнувся.
— Завтра вона буде на пресконференції.
Він полегшено видихнув.
— Слава Богу...
Я ж лише подумав про одне.
Олівіє...
Завтра ти знову будеш поруч.
І цього разу я не збираюся ховатися серед натовпу.