Розділ 18 Олівія

Ми з Кейт мчали трасою в бік міста.
Я сиділа на пасажирському сидінні, втупившись у телефон.
Перед очима знову і знову була та сама фотографія.
Моя рука.
Його обличчя.
Його погляд.
Мій погляд.
— Чорт... — пробурмотіла я.
Минуло секунд десять.
— Чорт...
Кейт не витримала й пирснула зі сміху.
— Ти вже хвилин п'ять інших слів не знаєш.
Я відкинула голову на сидіння.
— Бо це... це...
— ...чорт? — договорила вона й розсміялася ще голосніше.
Я безсило кивнула.
— Саме так.
Запала тиша.
А потім Кейт раптом скорчила дуже серйозне обличчя, випнула вперед підборіддя й насупила брови.
Неймовірно схоже.
— «Олівіє... ти повинна мені пояснити, що це означає!» — сказала вона максимально схожим голосом на Генрі.
Я спочатку кліпнула.
А потім так зареготала, що аж живіт заболів.
Кейт не зупинялася.
— «Олівіє! Це неприпустимо! Я вимагаю пояснень! Хто цей чоловік?!»
Вона навіть почала активно жестикулювати вільною рукою, копіюючи Генрі.

Я вже сміялася до сліз.
— Перестань... я зараз задихнуся...
— Ні, почекай, це ще не все.
Кейт театрально випросталася.
— «Олівіє, ти поставила під загрозу мою репутацію!»
Я схопилася за живіт.
— Все! Благаю! Не можу більше!
Ми обидві реготали так голосно, що Кейт навіть довелося трохи пригальмувати машину.
Коли сміх нарешті стих, я знову подивилася на телефон.
Усмішка повільно зникла.
— Знаєш...
— Ммм?
— Найдивніше навіть не фото.
— А що?
Я провела пальцем по екрану, ніби торкаючись обличчя Вільяма.
— Я пам'ятаю той момент.
Пам'ятаю, як витирала йому кров.
Пам'ятаю його очі.
Його голос.
І коли дивлюся на це фото...
Мені здається, що це найприродніша річ, яку я коли-небудь робила.
Наче...
Так і повинно було бути.
Кейт на мить перестала усміхатися.
А потім тихо сказала:
— Олівіє...
Мені здається, ти боїшся не цієї фотографії.
Я перевела на неї погляд.
— Ти боїшся того, що відчула, коли торкнулася його.
Я нічого не відповіла.
Бо цього разу Кейт влучила прямо в серце.
Коли ми звернули на нашу вулицю, Кейт раптом тихо присвиснула. — Ой...
Я підняла голову.
Біля воріт уже стояли дві машини.
Машина моїх батьків...
І чорний позашляховик Генрі.
Я придивилася уважніше.
Біля воріт ходив сам Генрі.
Поруч із ним стояли його батько й мати.
Я заплющила очі.

— Це... піздець...
Кейт нервово засміялася.
— Я б навіть сказала — повний.
Машина повільно зупинилася за кілька метрів від будинку.
Ми кілька секунд сиділи мовчки.
Потім Кейт відстебнула пасок безпеки.
— Добре... вибач, подруго.
Я, мабуть, поїду.
Тут сімейна розбірка.
Я різко схопила її за руку.
— Ні.
Вона здивовано подивилася на мене.
— Будь ласка...
Не кидай мене зараз.
Я сама не впораюся.
Я кивнула в бік воріт.
— Подивися на них.
Вони ж зараз мене живцем з'їдять.
Кейт подивилася у вікно.
Генрі саме нервово ходив туди-сюди, раз у раз поглядаючи на дорогу. Його батьки стояли, схрестивши руки на грудях.
Наче судді, які вже винесли вирок.
Кейт важко зітхнула.
— Ну... якщо мене виженуть, то винна будеш ти.
Я нервово всміхнулася.
— Домовились.
— І якщо Генрі почне на мене кричати...
— Я його сама приб'ю.
— Оце вже моя подруга.
Ми одночасно вийшли з машини.
Щойно грюкнули дверцята, Генрі різко обернувся.
Його погляд одразу впав на мене.
Потім — на Кейт.
І я зрозуміла.
Зараз почнеться.
Ми повільно наближалися до воріт.
Я так нервувала, що сама не помітила, як міцно стиснула долоню Кейт. Вона лише легенько стиснула мою у відповідь.
Ми переглянулися.
— Прорвемося, — тихо прошепотіла вона.
— Якщо виживемо...
Ми підійшли зовсім близько.

Усі четверо дивилися на нас так, ніби ми щойно втекли з місця злочину. Обличчя мами було червоне від злості.
Тато мовчав, але його стиснуті щелепи говорили самі за себе.
Батьки Генрі дивилися на мене з явним осудом.
А сам Генрі...
Я ніколи не бачила його таким.
Його буквально трясло від злості.
Кейт, ніби навмисно, усміхнулася ще ширше.
— Усім доброго ранку!
Генрі різко підняв руку й ткнув у неї пальцем.
— Замовкни.
Його голос був таким грубим, що навіть я здригнулася.
Кейт лише здивовано підняла брову, але промовчала.
Генрі зробив крок до мене.
Занадто близько.
— Де ти була всю ніч?
Я мовчала.
— Я питаю, де ти була?!
— Генрі...
— Не перебивай!
Він майже гаркнув.
— Ти знаєш, що сьогодні всі новини тільки про тебе?
Знаєш, скільки разів мені телефонували?
Хто цей чоловік?
Він майже виплюнув останні слова.
— Хто такий Вільям Гершель?
Я відчула, як усередині все стиснулося.
Але не від страху.
Мене роздратував його тон.
Я повільно підняла голову й подивилася йому просто в очі.
— По-перше, не кричи на мене.
Мій голос був тихим.
Але твердим.
— По-друге, я не зобов'язана звітувати, де провела ніч. Я доросла жінка.
— Доросла? — гірко засміявся він. — Дорослі жінки не їдуть невідомо куди після того, як їм роблять пропозицію.
— А дорослі чоловіки, — відрізала я, — не роблять пропозицію без згоди своєї дівчини, ще й перед сотнями людей.
На кілька секунд запала тиша.
Навіть Кейт здивовано подивилася на мене.
Я ніколи раніше так не відповідала Генрі.
Він зробив ще один крок.
— Не переводи тему.
Я питаю востаннє.
Хто такий Вільям Гершель?
Я дивилася на нього кілька секунд.
А потім абсолютно спокійно відповіла:
— Людина, з якою мене вчора познайомила Кейт.

І, судячи з того, як одночасно змінилися обличчя мами, тата, Генрі та його батьків... Ця відповідь їм зовсім не сподобалася.