Розділ 17 Вільям

Бій закінчився швидше, ніж я очікував.
Я виграв.
Навіть не пам'ятаю як.
Мені здається, цього вечора я бився не із суперниками.
Я бився із самим собою.
І вперше за три роки... переміг.
Олівія до клубу так і не повернулася.
Я ще кілька хвилин після останнього бою стояв біля виходу, сам не знаючи навіщо. Наче чекав, що двері ось-ось відчиняться, і вона знову зайде всередину.
Але ні.
Не зайшла.
Я лише усміхнувся сам до себе.
Мабуть, на сьогодні й справді достатньо.
Вона дивилася на мене.
По-іншому.
Я це бачив.
І відчував.

План Кейт, схоже, починав працювати.
Я сів у машину й уперше за дуже довгий час їхав додому зі спокійною душею.
Ранок почався від огидного дзвінка телефону.
Я ще навіть не розплющив очей, коли почув крик свого менеджера.
— Ти що, зовсім здурів?!
Я поморщився.
— Доброго ранку й тобі...
— Яка, в біса, клітка?! Яке повернення до боїв?! Ти вже не боєць, Гершелю! Ти обличчя гонок! У нас через тиждень головна гонка сезону! Спонсори цього не зрозуміють!
Я сів на ліжку, нічого не розуміючи.
— Стій... пригальмуй.
Про що ти взагалі говориш?
Менеджер важко видихнув.
— Просто відкрий новини.
Я коли казав, що тобі треба нагадати про себе, то мав на увазі інтерв'ю... пресконференцію... благодійність...
А не те, що ти влаштуєш криваве шоу в клітці.
Збирайся й їдь до мене.
Будемо думати, як це обернути нам на користь.
Фотосесія.
Монтаж.
Щось придумаємо.
Не знаю.
Він відключився.
Я ще кілька секунд дивився на телефон.
— Та що, в біса, сталося...
Відкрив новинну стрічку.
Перший заголовок одразу кинувся в очі.
«Легендарний гонщик Вільям Гершель сенсаційно повернувся в клітку після трирічної перерви!»
Я навіть не став читати статтю.
Бо побачив фотографію.
І світ навколо ніби завмер.
На фото була вона.
Олівія.
Її пальці ніжно торкалися моєї скроні, стираючи кров.
А я дивився на неї так...
Наче інших людей у тому клубі просто не існувало.
Я збільшив фотографію.
Потім ще.
І ще.
Ледь усміхнувся.
— Чорт...
Фотограф упіймав саме ту мить.
Не бій.
Не перемогу.
Не кров.
А те, як ми дивилися одне на одного.

Навіть людина, яка нічого про нас не знає, сказала б, що між нами щось є. Я відкинувся на спинку ліжка й тихо засміявся.
— Кейт...
Твій план працює навіть краще, ніж ти думала.
І вперше за три роки мені було абсолютно байдуже, що про мене напишуть журналісти. Бо на цьому фото була не сенсація.
На ньому була моя Олівія.
Я все ще розглядав фотографію.
Збільшував її.
Потім знову зменшував.
Не міг перестати усміхатися.
Її пальці на моїй скроні.
Мій погляд.
Її очі.
Здавалося, фотограф випадково впіймав не кадр, а ціле життя.
Телефон знову завібрував.
Роб.
Я усміхнувся ще ширше й відповів.
— Ну що, брате, — замість привітання засміявся він. — Уже можна вітати? Олівія згадала тебе? Божевільний план її подруги спрацював?
Я розсміявся.
— Ні, брате. До цього ще далеко.
— Та не бреши.
— Серйозно. План тільки-но почав працювати. Маленькими кроками. Вона мене ще не згадала... але я відчуваю, що ми вже близько.
На тому кінці запала коротка тиша.
— А фото?
Я ще раз глянув на екран.
— Фото... випадковість.
Роб так зареготав, що я навіть відсунув телефон від вуха.
— Випадковість?!
Та ти себе чув?
Вільяме, навіть три роки тому у вас не було настільки відвертих фотографій.
Олівія ж завжди була параноїком щодо преси.
Вона навіть за руку тебе не брала, якщо бачила поруч фотографів.
А тут...
Він зробив театральну паузу.
— Через кілька годин після того, як їй зробили пропозицію, на першій шпальті всіх новин вона дивиться на тебе так, ніби навколо більше нікого немає.
Я фиркнув.
— Ти перебільшуєш.
— Та невже?
Я чув, як він щось друкує на клавіатурі.

— Зараз читаю коментарі... "Між ними така хімія, що екран плавиться"... "Вона дивиться на нього так, ніби знає все життя"... "Наречений явно зайвий..."
Я голосно засміявся.
— Досить.
— Ні, ще не все. Ось мій улюблений: "Якщо це випадковий погляд, то я астронавт." Ми вже обоє сміялися.
Так щиро, як не сміялися давно.
Коли сміх трохи стих, Роб уже серйозніше сказав:
— Знаєш... якщо вона дивилася на тебе саме так, як на цьому фото... Може, її пам'ять ще мовчить.
Але серце вже все пам'ятає.
Я знову перевів погляд на фотографію.
І тихо відповів:
— Я теж так думаю, брате.
І вперше за три роки це була не просто надія.
Це було відчуття, що я нарешті рухаюся до неї, а не від неї.