Розділ 16 Олівія

Я не могла відірвати від нього погляду.
Другий бій завершився так само стрімко, як і перший.
Кілька точних ударів.
Сирена.
Нокаут.
Зал вибухнув оплесками.
Люди навколо підхопилися зі своїх місць, скандуючи його ім'я, а я сиділа, ніби завмерла.
Вільям.
Чомусь мені здавалося, що я знаю кожен його рух.
Він вийшов із клітки.
Підняв голову.
І одразу подивився на мене.
У мене пересохло в роті.
Він ішов просто до нашого столика.
Впевнено.
Швидко.
Не дивлячись ні на кого навколо.
— Кейт... — ледь чутно прошепотіла я.
— Я бачу, — усміхнулася вона, ніби зовсім не здивувалася.
Вільям перестрибнув через огорожу між рядами, підійшов до нас і простягнув мені маленьку білу квітку.
Я мовчки взяла її.
Наші пальці на мить торкнулися.
По тілу ніби пробіг слабкий електричний розряд.
Я підняла на нього очі.
На його брові тонкою цівкою стікала кров.
І перш ніж я встигла подумати, що роблю, моя рука сама потягнулася до його обличчя. Подушечками пальців я обережно стерла краплю крові.
Така проста дія...
Але в ту ж мить щось усередині мене боляче стиснулося.
Наче я робила це вже сотні разів.
Наче мої руки пам'ятали те, чого не пам'ятала моя голова.
Вільям завмер.

Я теж.
Ми просто дивилися одне на одного.
Його очі...
У них було стільки тепла.
І стільки болю.
Я не розуміла чому, але мені раптом захотілося обійняти цього майже незнайомого чоловіка.
Ця думка налякала мене.
Я швидко прибрала руку й розгублено подивилася на свої пальці.
На них залишилася маленька червона плямка його крові.
— Вибачте... — тихо промовила я. — Я... сама не знаю, чому це зробила.
Мені було ніяково.
Дуже.
Але ще дивніше було те, що мені зовсім не хотілося забирати руку.
Саме в цю мить Кейт засміялася.
— Нічого собі, Вільям. Коли це ти знову повернувся до боїв? Хіба ти не відмовився від них назавжди?
І я перевела погляд із його очей на Кейт, намагаючись приховати дивне хвилювання, що охопило мене після цього короткого дотику.
Ми так і стояли, дивлячись одне одному в очі.
Я зовсім забула, де знаходжуся.
Забула про натовп.
Про шум.
Про музику.
І лише голос ведучого, що пролунав над усім залом, повернув мене до реальності. — За кілька хвилин наступний бій! Просимо Вільяма Гершеля повернутися до клітки! Вільям ледь усміхнувся.
Його погляд усе ще був прикутий до мене.
— Вибач... зірко, — тихо промовив він. — Маю йти.
Зірко...
Усе всередині мене вибухнуло.
Наче хтось зірвав греблю.
Серце забилося так сильно, що мені стало боляче дихати.
Перед очима на мить потемніло.
Я різко притиснула долоню до стегна.
Саме там...
Де була маленька татуйована зірочка.
Шкіру почало пекти.
Ніби до неї торкнулися розпеченим металом.
Я навіть тихо скрикнула від несподіванки.
— Олівія? — стривожено покликала Кейт.

Я похитала головою.
— Все... нормально...
Але це була брехня.
Нічого не було нормально.
Мене накривало хвилею емоцій, яких я не могла пояснити. Чому він назвав мене зіркою?
Чому саме це слово так боляче відгукнулося всередині? Чому мені здається, що я вже чула його раніше...
Сотні разів...
Вільям уже спускався до клітки.
Я дивилася йому вслід, не кліпаючи.
Саме в цей момент до нашого столика підійшла офіціантка й поставила перед нами ще два коктейлі.
Я навіть не подумала.
Схопила свій келих.
І випила його залпом.
Алкоголь обпік горло.
Та в роті все одно пересохло.
Руки тремтіли.
Так сильно, що я ледве поставила порожній келих назад на стіл.
Кейт уважно дивилася на мене.
— Олівіє...
Я різко повернулася до неї.
— Нам треба йти.
— Що?
— Просто... зараз.
Мені потрібно звідси піти.
Негайно.
Я більше не могла тут залишатися.
Кейт мовчки подивилася мені в очі.
І, на диво, не поставила жодного запитання.
Лише кивнула.
— Добре.
Ми швидко підвелися й попрямували до виходу.
Я відчувала, як серце б'ється десь у горлі.
Біля самих дверей мене щось змусило озирнутися.
Лише на секунду.
Вільям саме заходив до клітки.
Наче відчувши мій погляд, він підняв голову.
Наші очі знову зустрілися.
У цю коротку мить навколо ніби перестали існувати люди.
Тільки він.
І я.
А потім двері зачинилися за моєю спиною.
Та його погляд я ще довго відчувала на собі.
Ми мовчки сіли в машину.
Щойно дверцята зачинилися, Кейт навіть не завела двигун.
Вона різко повернулася до мене.
— Олівіє, що сталося? Тобі зле? Голова? Серце? Щось болить?
Запитання сипалися одне за одним.
Я дивилася у лобове скло й мовчала.
Бо що я могла сказати?
Як пояснити те, чого сама не розумію?
Як пояснити, що якийсь чоловік, з яким я знайома всього кілька годин, перевернув мене догори дриґом?
— Кейт... просто їдь.
Вона ще кілька секунд дивилася на мене, потім мовчки завела двигун.
Ми виїхали з парковки.
У машині грала тиха музика.
Я дивилася у вікно.
Ліхтарі зливалися в суцільні смуги світла.
Та перед очима був тільки він.
Його усмішка.
Його очі.
Його голос.
"Вибач... зірко..."
Я заплющила очі.
По тілу знову пробігли мурашки.
Минуло хвилин десять.
Кейт не витримала.
— Олівіє... скажи вже хоч щось.
Я різко видихнула.
А потім...
Наче щось усередині мене обірвалося.
Я спочатку нервово засміялася.
А вже за секунду по щоках покотилися сльози.
Я сміялася й плакала одночасно.
— Я... здається... сходжу з розуму...
Голос тремтів.
— Я не розумію, що зі мною коїться.
Кейт мовчала.
Лише міцніше стиснула кермо.
— Я сьогодні отримала пропозицію...
Від чоловіка, з яким, як мені всі кажуть, я маю прожити все життя.
А весь вечір...
Весь чортів вечір...
Я думала про іншого.
Про чоловіка, якого знаю... якихось шість годин.
Я витерла сльози долонею й нервово засміялася.
— Знаєш, що найстрашніше?