Розділ 15 Вільям

Почався перший бій.
Натовп вибухнув.
Рев тисячі голосів, важкі баси музики, сліпучі софіти — усе злилося в один безперервний шум.
Раніше цей шум мене заводив.
Сьогодні...
Він нарешті почав заглушати мої думки.
Я випускав пар.
Кожен удар забирав із собою шматок тієї люті, що накопичувалася весь вечір. Супротивник був міцний.
Швидкий.
Досвідчений.
Але я не давав йому навіть шансу розкритися.
Лівий прямий.
Правий у корпус.
Аперкот.
Ухил.
Знову удар.
Другий.
Третій.
Після цього я вже не рахував.
Тіло працювало саме.
М'язова пам'ять.
Роки тренувань.
У голові було порожньо.
Лише рух.
Удар.
Дихання.
Рев трибун.
Супротивник зробив ризикований випад.
Я лише усміхнувся.
Помилка.
За секунду він уже лежав на настилі клітки.
Пролунав сигнал.
Рефері кинувся між нами.
Нокаут.
Зал буквально вибухнув.
Хтось скандував моє ім'я.
Хтось свистів.

Хтось стукав по клітці.
Я зробив кілька кроків назад.
Груди важко здіймалися від дихання.
Піт стікав по обличчю, потрапляв в очі.
Я кліпнув кілька разів.
У роті відчув знайомий металевий присмак.
Провів язиком по губі.
Розсічена.
Знову.
Я сплюнув кров на настил і витер губу тильною стороною долоні.
Боляче.
Але цей біль був чесний.
Його я розумів.
На відміну від того, що сиділо в мене всередині.
Я вже хотів повернутися до свого кута, коли машинально підняв очі на трибуни. І...
Завмер.
Вона.
Олівія.
Сиділа всього за кілька десятків метрів.
Її великі карі очі були прикуті до мене.
Вона навіть не помічала, що стискає край столу.
Не відводила погляду.
Моє серце вдарило так сильно, що на мить заглушило весь рев залу.
Вона прийшла.
Вона справді прийшла.
Я ледь помітно усміхнувся.
«Дякую, Кейт...»
Пролунав голос ведучого.
— За хвилину — наступний бій!
Я глибоко вдихнув.
Витер кров із губи.
Не відводячи очей від Олівії, повільно натягнув рукавички міцніше.
Якщо вона дивиться...
Я виграю і цей бій.
Для неї.
Другий бій почався майже одразу.
Я навіть не встиг як слід перевести подих. Рефері дав сигнал.
Суперник кинувся вперед.
Я зустрів його першим ударом.

Цього разу я бився ще жорсткіше. Ще швидше.
Мені не хотілося затягувати.
Не сьогодні.
Бо на трибуні сиділа вона.
Я відчував її погляд навіть тоді, коли не дивився в її бік.
Наче він палив мені спину.
Удар.
Ухил.
Коліно в корпус.
Правий боковий.
Суперник похитнувся.
Ще один удар.
І ще.
Він упав.
Рефері миттєво кинувся між нами.
— Стоп!
Сирена.
Нокаут.
Удруге.
Зал вибухнув.
— ВІЛЬ-ЯМ!
— ВІЛЬ-ЯМ!
— ВІЛЬ-ЯМ!
Люди скандували моє ім'я, стукали по огорожі клітки, свистіли.
А я майже нічого не чув.
Мої очі шукали лише одну людину.
Олівія.
Вона сиділа, затамувавши подих.
І дивилася тільки на мене.
Я сам не зрозумів, як це сталося.
Наче тіло згадало раніше за голову.
Дверцята клітки відчинилися.
Я вийшов.
Саме в цю мить повз проходила офіціантка з тацею, на якій стояли коктейлі, прикрашені маленькими білими квітами.
Я навіть не подумав.
Просто вихопив одну квітку.
— Ей! — почув здивований голос дівчини.
Не зупинився.
Одним рухом перестрибнув через бар'єр.
Потім через перший ряд.
Другий.
Третій...
Натовп здивовано загув.
Хтось почав сміятися.
Хтось дістав телефон.
А я бачив тільки її.

Вона широко розплющеними очима дивилася, як я наближаюся.
Рівно так само...
Як три роки тому.
Моє серце калатало так, ніби це був не бій без правил, а найважливіший момент у моєму житті.
Я зупинився просто перед нею.
Мовчки простягнув маленьку білу квітку.
І ледь усміхнувся.
— Вільям...
Тихо промовив я, ніби знайомився вперше. — Приємно познайомитися.
Усередині ж усе кричало лише одну фразу: «Згадай мене... хоч трохи...»
Вона прийняла квітку. Обережно.
Ніби боялася її зламати.
Я не міг відірвати від неї очей.
Вона теж дивилася на мене.
Довго.
Занадто довго.
Потім сталося те, чого я не очікував.
Її рука повільно піднялася до мого обличчя.
Я навіть не ворухнувся.
Тонкі пальці ледь торкнулися моєї брови.
Вона дуже обережно стерла краплю крові, що стікала по скроні. Я завмер.
Дихання перехопило.
Боже...
Саме так вона робила завжди.
Після кожного бою.
Після кожної гонки.
Після кожної дурниці, у яку я влізав.
Спочатку мовчки витирала кров.
Потім сварила мене.
Я дивився їй просто в очі.
Ледь помітна зморшка між бровами.
Схвильований погляд.
Ця звичка трохи прикусувати нижню губу.
Все було таким...
Правильним.
Таким...
Рідним.

Мені хотілося схопити її руку й більше ніколи не відпускати. Але я боявся.
Боявся злякати її.
Тому лише прошепотів:
— Дякую...
Вона ніби сама не зрозуміла, що щойно зробила.
Швидко прибрала руку й здивовано подивилася на свої пальці, на яких залишилася тоненька смужка моєї крові.
Саме в цю мить пролунав голос Кейт:
— Нічого собі, Вільям... Коли це ти знову повернувся до боїв? Хіба ти не казав, що назавжди покінчив із кліткою?
Я відірвав погляд від Олівії й усміхнувся.
— Казав.
Провів рукою по потилиці.
— І справді думав, що більше сюди не повернуся.
Кейт хитро примружилася.
— То що змінилося?
Я коротко засміявся.
— Сьогодні був такий вечір... що мені просто потрібно було випустити пару.
— І через це ти вирішив відправити двох мужиків у нокаут? — засміялася вона.
— Ну... — я знизав плечима. — Можна сказати й так.
Я знову подивився на Олівію.
Вона все ще стискала в руці маленьку білу квітку.
І чомусь не відводила від мене погляду.
У цей момент я зрозумів одну просту річ.
Вона ще не пам'ятала мене.
Але її серце...
Здавалося, вже починало впізнавати.
Голос ведучого знову пролунав на весь зал.
— Вільям Гершель, готуйтеся! Наступний бій через дві хвилини! Я тихо вилаявся собі під ніс.
— Чорт...
Перевів погляд на Олівію.
Так хотілося залишитися.
Поговорити ще хоча б кілька хвилин.
Запитати, як вона.
Почути її сміх.
Просто побути поруч.
Але клітка чекала.
Я ледь усміхнувся.
— Схоже, мені час.
Вона мовчки кивнула.
Я вже зробив кілька кроків, але раптом озирнувся.