Розділ 13 Вільям

Я вилетів із того клятого залу так, ніби за мною гналася сама смерть.
Двері грюкнули за спиною.
Я майже біг.
Не бачив ні людей, ні охорони, ні припаркованих машин.
У голові лунав лише один голос:
«Так що, любов моя, ти згодна?»
— Чорт...
Я рвонув дверцята свого автомобіля, буквально впав на сидіння й одразу завів двигун. Рев мотора прорізав нічну тишу.
— Їдь...
Я навіть не пам'ятаю, чи пристебнувся.
Нога сама втиснула педаль газу в підлогу.
Автомобіль із вереском шин вирвався з парковки.
Одна вулиця.
Друга.
Третя.
Світлофор.
Мені було байдуже.
Я їхав.
Дуже швидко.
Так, ніби міг утекти від власних думок.
Руки так сильно стискали кермо, що пальці побіліли.
Щелепи зведені.
Дихати було важко.
Перед очима раз по раз виникала одна й та сама картина.
Олівія.
У білій сукні.
З букетом троянд.
І цей покидьок на одному коліні.
— Сука...
Я різко вдарив долонею по керму.
Сигнал пронизливо загудів у нічній тиші.
— Вона навіть не встигла нічого сказати...
Я бачив її очі.
Вони не світилися щастям.
У них було лише здивування.
Розгубленість.
А потім...
Вона подивилася на мене.
Саме на мене.
І я не зміг залишитися.
Не зміг.
Бо ще секунда — і я витягнув би Генрі зі сцени просто за горло.
Мені було б байдуже на журналістів.
На гостей.

На поліцію.
На наслідки.
Я б зробив це.
Сам від себе злякався.
Автомобіль стрімко летів порожньою трасою.
Стрілка спідометра підіймалася дедалі вище.
Швидкість завжди заспокоювала мене.
Сьогодні...
Не допомагала.
— Тримайся, моя зірко...
Прошепотів я, сам не помітивши цього.
— Ще трохи...
Я заберу тебе звідти.
Чого б мені це не коштувало.
Я не знаю, скільки часу їхав.
П'ятнадцять хвилин.
Годину.
Може, більше.
Я схаменувся лише тоді, коли зрозумів, що стою на порожній трасі.
Саме тут.
Саме на цій дорозі ми з Олівією колись зустрічали світанки після нічних перегонів. Я вимкнув двигун.
Настала тиша.
Тільки моє важке дихання.
Я відкинув голову на підголівник і заплющив очі.
— Не віддам...
Тихо сказав у порожнечу.
— Цього разу я тебе не віддам нікому...
Мені потрібно було випустити пар.
Негайно.
Бо ще трохи — і я або розіб'ю цю машину об перший стовп, або повернуся на той благодійний вечір і влаштую бійку просто посеред сцени.
Я знав лише одне місце, де моя голова переставала думати.
Клітка.
Мені був потрібен бій.
Ні...
Може, навіть не один.
Я знову завів двигун.
Автомобіль заревів, ніби так само злився, як і я.
Я різко розвернувся й натиснув на газ.

Дорогу до клубу я пам'ятав із заплющеними очима.
Хоча...
Не був там уже дуже давно.
Після того як перегонів у моєму житті стало більше, ніж боїв, менеджер поставив ультиматум.
— Забудь про клітку.
Його слова я пам'ятав дослівно.
— Одне невдале падіння, один перелом — і можеш попрощатися з контрактами, спонсорами й кар'єрою.
Тоді я погодився.
Не тому, що хотів.
Тому що Олівія теж просила.
Вона ненавиділа бачити мене побитим.
Щоразу, коли я повертався після бою, вона мовчки обробляла мені рани.
Лаялася.
Плакала.
Казала, що одного дня я просто не повернуся додому.
А я лише сміявся.
«Та хто мене приб'є, моя шалена зірко?»
І щоразу вона сердито штовхала мене в плече.
«Не смій так говорити.»
Я тоді навіть не здогадувався...
Що одного дня додому не повернеться не я.
Я різко натиснув на педаль газу.
— До біса все...
Сьогодні мені було начхати і на менеджера.
І на контракти.
І на перегони.
Мені потрібно було відчути біль.
Фізичний.
Бо душевний уже розривав мене зсередини.
За десять хвилин знайома неонова вивіска спалахнула попереду.
Я заглушив двигун.
Вийшов із машини.
І вперше за три роки знову переступив поріг місця, де колись залишав свою лють у клітці.