Розділ 12 Олівія

Я повернулася до зали саме тоді, коли Генрі вже піднімався на сцену.
Він усміхнувся мені, ніби нічого не сталося.
Я відповіла такою ж чемною усмішкою.
Біль у голові майже минув, хоча всередині все ще залишився дивний неспокій. Я ніяк не могла викинути з голови того чоловіка... Вільяма.
Його голос.
Його погляд.
Його парфум.
Ніби частинка мене досі стояла поруч із ним у холі.
До мене підійшов офіціант.
— Шампанське?
— Дякую.
Я взяла келих і зробила маленький ковток.
Генрі вже почав свій виступ.
Він говорив про благодійність, про допомогу дітям, про підтримку лікарень, дякував спонсорам, гостям, журналістам...
Я чесно намагалася слухати.
Справді.
Але думки весь час кудись тікали.
То до перегонів наступної суботи.
То до дивного сну.
То до чоловіка зі шрамом на брові.
І саме в цей момент я почула:
— Олівіє... Сонце... Вийди, будь ласка, до мене на кілька хвилин.
Я здивовано підняла голову.
Генрі дивився просто на мене.
Уся зала теж.
Я розгублено озирнулася.
Може, він звертається не до мене?
Ні.
Усі погляди були прикуті саме до мене.
«Що відбувається?..»
Я нерішуче поставила келих на тацю офіціанта.
Повільно рушила до сцени.
Кожен крок чомусь здавався важчим за попередній.
Піднялася сходами.
Зупинилася поруч із Генрі.
Він широко усміхався.
А я все ще нічого не розуміла.
— Генрі...
Не встигла договорити.
Він узяв із рук ведучого величезний букет білих троянд і простягнув його мені.
Я машинально прийняла квіти.
У залі запала тиша.
А тоді...
Генрі опустився на одне коліно.
У мене завмерло серце.

Ні...
Тільки не це.
Він дістав із кишені маленьку оксамитову коробочку.
Відкрив її.
У світлі прожекторів блиснула каблучка.
— Любове моя... — його голос лунав на весь зал. — Три роки тому ти вже сказала мені «так». Але після аварії наше життя змінилося. Сьогодні я хочу, щоб ти ще раз зробила цей вибір.
Він усміхнувся ще ширше.
— То що... ти згодна?
Зала вибухнула оплесками.
Хтось уже почав кричати:
— Кажи «так»!
— Гірко буде!
— Вона погодиться!
Я дивилася на Генрі.
На каблучку.
На букет у своїх руках.
І...
Не відчувала нічого.
Абсолютно нічого.
Лише дивну порожнечу.
Наче це відбувається не зі мною.
Наче я стою на сцені чужого життя.
Я повільно підняла очі.
І майже несвідомо почала шукати в натовпі лише одну людину.
Того чоловіка.
Вільяма.

Я мовчала.
Не могла вимовити жодного слова. І саме тоді підняла очі.
Біля самого входу стояв він. Вільям.
Він навіть не дивився на мене спочатку.
Його погляд був прикутий до Генрі.
Такий холодний... такий важкий, що мені на секунду здалося — якби поглядом можна було вбити, Генрі вже лежав би мертвий.
Потім Вільям повільно перевів очі на мене.
Наші погляди зустрілися.
Світ навколо ніби перестав існувати.
Я більше не чула ні музики, ні оплесків.
Тільки його очі.

У них було стільки болю...
Ні.
Щось набагато більше.
Наче він щойно вдруге втратив найдорожчу людину. Моє серце боляче стиснулося.
Я не знала цього чоловіка.
Я не повинна була нічого до нього відчувати.
То чому мені так хотілося крикнути, щоб він не йшов?
Минуло лише кілька секунд.
Вільям ледь помітно стиснув щелепу.
Різко розвернувся.
І швидким, широким кроком попрямував до виходу.
Двері грюкнули так сильно, що половина гостей здригнулася й озирнулася.
А я...
Я продовжувала дивитися туди, де він щойно стояв.
— Олівія...
Голос Генрі повернув мене до реальності.
Я опустила очі на величезний букет білих троянд у своїх руках.
Чомусь він здавався мені страшенно важким.
Ніби я тримала не квіти.
А власну провину.
У грудях розливалося дивне, болюче відчуття.
Наче я щойно зрадила.
Зрадила не Генрі.
Не себе.
А... незнайомця.
Чоловіка, якого звали Вільям Гершель.
«Чому?..»
«Чому мені так боляче, що він пішов?..»
Я не встигла навіть вдихнути, як Генрі підніс мікрофон до губ.
— Друзі! — урочисто промовив він. — Схоже, відповідь очевидна!
Я різко повернулася до нього.
— Генрі, зачекай...
Але він мене вже не чув.
— Олівія погодилася!
Зала вибухнула оваціями.
— Гірко!
— Гірко!
— Гірко!
Не давши мені сказати ані слова, Генрі підхопив мене на руки й міцно притиснув до себе.
Я завмерла.
Усміхалася...
Тому що всі навколо чекали саме цього.
А всередині мене все кричало.
«Ні...»
«Щось не так...»
«Я зробила помилку...»

І вперше за три роки мені стало по-справжньому страшно.
Бо я більше не довіряла власному серцю.
А воно чомусь рвалося вслід чоловікові, який щойно грюкнув дверима й зник.

Коли ми нарешті спустилися зі сцени, мене одразу оточили гості.
Вітання.
Посмішки.
Обійми.
Побажання щастя.
Хтось фотографував нас, хтось тиснув руку Генрі, хтось захоплено розглядав каблучку на моєму пальці.
Я усміхалася.
Кивала.
Дякувала.
Наче все було саме так, як і мало бути.
Хоча всередині мене панував справжній хаос.
— Олівія!
Я повернула голову.
До нас підійшла Кейт.
Вона обійняла мене й усміхнулася.
— Ну що ж... вітаю тебе, подруго... Хм... ще раз.
Я тихенько засміялася.
— Дякую.
Але договорити ми не встигли.
— О, Кейт, — перебив нас Генрі. — Як добре, що ти тут.
Вона повільно перевела на нього погляд.
— Так?
— Скажи мені, будь ласка... ти випадково не бачила тут одного нашого знайомого?
Я насупилася.
Нашого знайомого?
Я подивилася на Кейт.
Потім на Генрі.
Вони явно недолюблювали одне одного. Це було помітно ще з першої секунди.
То про кого він говорить?
Кейт навіть не зробила вигляд, що замислилася.
На її губах з'явилася хитра посмішка.
— Ох, Генрі...
Вона театрально зітхнула.
— Твоя дівчина щойно вдруге погодилася вийти за тебе заміж, а ти вже думаєш про іншого чоловіка?
Я ледь не вдавилася шампанським.