Розділ 11 Вільям

Я дивився їй услід, поки двері холу не зачинилися за її спиною.
Лише тоді зміг нормально вдихнути.
— Чорт, Кейт... — я провів долонею по обличчю. — Я так більше не можу.
Вона склала руки на грудях, уже знаючи, що зараз почнеться.
— У мені зараз бореться тільки одне бажання, — продовжив я, не відводячи погляду від дверей. — Схопити її, розповісти всю правду й забрати додому. У наш дім. Туди, де вона повинна бути.
Не встиг я договорити, як Кейт легенько, але відчутно вдарила мене кулаком у плече. — Зберися, Гершелю!
Я скривився.
— Ай...
— Ай? Це все, що ти можеш сказати? Ти три роки чекав цього моменту, а тепер хочеш за п'ять хвилин усе зруйнувати?
Я мовчав.
— Ти серйозно уявляєш, як це має виглядати? — не вгамовувалася вона. — «Привіт, Олівія. Я Вільям. Ми щойно познайомилися... хоча ні, насправді три роки тому ми шалено кохали одне одного, жили разом, постійно сварилися, а потім ти потрапила в аварію, втратила пам'ять і забула тільки мене».
Вона театрально розвела руками.
— Це, на твою думку, хороший початок розмови?
Я важко видихнув.
— Коли ти так це кажеш... звучить і справді жахливо.
— Бо це і є жахлива ідея.
Я потер потилицю.
— Просто... коли вона поруч, я перестаю думати.
— Я помітила, — пирхнула Кейт. — Саме тому думати зараз буду я.
Я ледь усміхнувся.
— Ну давай, командуй.
Вона зробила крок ближче й уже серйозніше подивилася мені в очі.
— Жодної самодіяльності.
Я кивнув.
— Зараз ми повернемося в зал. Майже впевнена, що Генрі дуже скоро тебе помітить. Як тільки це станеться, він забере Олівію й поїде.
— Знаю.
— Але це навіть добре.
Я здивовано звів брову.
— Бо в суботу... — Кейт ледь усміхнулася. — У суботу я привезу її на твої перегони. Серце пропустило удар.
— Вона погодилась?
— Навіть дуже. І знаєш що?
— Що?
— Вона перестала пити таблетки.
Я завмер.
— Ти впевнена?
Кейт кивнула.
— Так. Вона сама мені про це сказала. І ще...

Вона зробила коротку паузу.
— Вона почала відчувати дивні речі. Запахи. Дотики. Сни. Її тіло пам'ятає те, чого не пам'ятає голова.
Я мовчав.
— Я навіть поговорила з лікарем, який працював із такими випадками, — тихо продовжила Кейт. — Він сказав, що іноді пам'ять повертається не через слова, а через емоції. Через знайомі місця, запахи, звуки... ситуації, які вже колись переживалися.
Я відчув, як усередині знову з'являється надія.
— Тобто...
— Нам не потрібно змушувати її згадувати, — перебила вона. — Нам потрібно дозволити їй... відчути.
Я повільно кивнув.
— Хімія...
Кейт усміхнулася.
— Саме так. Нам потрібна та сама хімія, яка колись звела вас разом.
Я мимоволі посміхнувся, згадуючи той вечір після бою.
— Це може спрацювати...
— Я теж так думаю.
Вона подивилася в бік зали й тихо сказала:
— А зараз слухай уважно.
Я випростався.
— До мене не підходь.
— Добре.
— Я тебе сьогодні не бачила.
— Зрозумів.
— І ти мене теж.
Я коротко всміхнувся.
— Домовились.
Кейт уже зробила кілька кроків до дверей, але раптом обернулася.
— І ще дещо, Вільяме.
— Що?
Вона усміхнулася.
— Схоже, ти їй досі подобаєшся.
Я мовчки дивився їй услід.
А в голові лунав лише один рядок.
"У суботу."
Ще кілька днів.
І, можливо...
Моє життя почне повертатися.
Коли Кейт повернулася до зали, я ще кілька секунд залишався в холі. Дістав із кишені пачку сигарет.
Запальничка клацнула.
Перша затяжка.

Друга.
Я повільно випустив дим у вечірнє повітря й мимоволі усміхнувся.
— Хімія... — тихо промовив сам до себе.
У стилі Кейт.
Вона завжди вірила, що почуття сильніші за здоровий глузд.
І, чорт забирай...
Можливо, цього разу вона мала рацію.
Олівія вже сьогодні реагувала на мене. На запах. На дотик. На голос.
Вона не пам'ятала мене.
Але її серце...
Її тіло...
Пам'ятало.
Я загасив сигарету й глибоко вдихнув.
— Ще трохи, моя шалена зірко...
Я поверну тебе.
Розправив піджак і неквапливо зайшов назад до зали.
Та варто було переступити поріг...
Як світ навколо ніби зупинився.
Мої очі миттєво потемніли від люті.
На сцені стояла Олівія.
Розгублена.
Налякана.
У руках вона тримала величезний букет білих троянд.
А перед нею...
На одному коліні...
Стояв Генрі.
Уся зала вибухнула оплесками.
Хтось уже діставав телефони, журналісти один за одним наводили камери на сцену. — Скажи "так"... — долинув до мене його голос крізь шум у вухах.
Я перестав чути людей.
Перестав чути музику.
Чув лише власний пульс.
Глухий.
Важкий.
Кулаки стиснулися самі собою.
Так сильно, що нігті вп'ялися в долоні.
Ще секунда...
І я був готовий піднятися на ту сцену.
Мені було байдуже на журналістів.
На гостей.
На наслідки.
Я бачив тільки одного чоловіка, який наважився просити мою жінку стати його дружиною.
І вперше за три роки відчув не біль.
А справжню, дику, майже тваринну лють.