Розділ 10 Олівія

Сьогодні благодійний захід, і я знаю, що після нього буде щось... інше. Щось, чого я давно чекала, навіть не усвідомлюючи.
Дзеркало показувало мене такою, якою я хотіла себе бачити: охайна, впевнена, злегка розгублена — але з іскрою в очах. Волосся зібрала у високий хвіст, щоб не відволікало, трішки підкрутила кінчики, макіяж — лише легка туш і блиск для губ. Десь у підсвідомості відчувала, що цього достатньо, щоб бути поміченою, не більше.
Я вдягла темно-синє плаття з відкритими плечима — воно підкреслювало мою фігуру і не виглядало надто святково. Босоніжки на невисокому каблуку, маленька сумочка на ланцюжку, ключі і телефон у кишені. Додала аромат — той самий, який купила вранці. І тут він знову вдарив по відчуттях: знайомий, глибокий, немов обіцянка.
Я зупинилась перед дзеркалом на хвилину. Дивилась на себе, а всередині — хаос: легкий трепет, дивна тиша і відчуття, що серце має вибухнути. Це не страх, не хвилювання, а щось інше. Передчуття. Очікування. Невідоме.
Я зітхнула і взяла сумочку. Кожен крок до дверей здавався важливішим за попередній. На вулиці сонце грало на асфальті, і я відчула легкий прилив свободи. Так, свободи — після всіх тих місяців, коли відчуття власного життя здавалося чужим.
— Сьогодні буде інакше, — прошепотіла сама собі. — Сьогодні щось почнеться.
І з кожним кроком до таксі відчувала, як серце прискорює ритм. Ніби воно знало щось, чого я ще не знаю.

Я не любила такі заходи.
Занадто багато людей. Занадто багато фальшивих усмішок, дорогих костюмів і розмов, у яких кожен намагався здатися кращим, ніж є насправді.
Генрі майже одразу загубився серед якихось бізнесменів, залишивши мене з келихом шампанського в руках.
І, як не дивно, мене це тільки потішило.
Я повільно оглядала зал. Жива музика, фотографи, офіціанти з підносами, журналісти, відомі обличчя... Усе зливалося в одну красиву, але абсолютно байдужу картинку.
І раптом...
Я завмерла.
Мене ніби хтось торкнувся.
Ні.
Не торкнувся.
Подивився.
Так, що цей погляд буквально проходив крізь мене.

Крізь сукню.
Крізь шкіру.
Мені здалося, що плечі почало пекти. По руках побігли мурашки, а серце пропустило удар.
Я різко озирнулася.
Нікого.
Точніше... десятки людей.
Незнайомі чоловіки й жінки, фотографи, офіціанти, гості. Хтось сміявся, хтось говорив по телефону, хтось дивився на сцену.
Але не на мене.
«Тобі здалося...» — спробувала заспокоїти себе.
Я зробила ковток шампанського.
Даремно.
Відчуття не зникло.
Навпаки.
Воно стало сильнішим.
Наче хтось не просто дивився.
Наче він знав мене.
Знав кожну мою реакцію.
Я знову повільно обвела поглядом зал.
Ні.
Не бачу.
Та чому ж тоді мені так гаряче?
Я машинально провела долонею по шиї.
Шкіра буквально палала.
— Олівія, ти добре? — почувся поруч голос Генрі.
Я здригнулася.
— Так... усе гаразд.
Збрехала.
Бо гаразд не було.
І в ту саму мить я знову відчула цей погляд.
Цього разу настільки сильно, що мені захотілося просто розвернутися... і піти назустріч тому, хто так дивився на мене.
Я не знала хто він.
Але чомусь була впевнена...
Він уже знайшов мене.
Хто це, чорт забирай?
Я так уважно вдивлялася в кожне обличчя. У кожного чоловіка в цій залі. Була впевнена, що знайду того, чий погляд буквально випалював мені шкіру.
І не побачила головного.
Він пройшов повз мене.
Спочатку я відчула аромат.
Той самий.
Той, який сьогодні зранку змусив мене купити парфуми. Запах накрив мене миттєво. У голові запаморочилося, ніби земля на секунду пішла з-під ніг.
А потім...
Ледь відчутний дотик.
Кінчики чиїхось пальців ковзнули по моїх.
Усе моє тіло пронизав струм.
Я різко вдихнула.
Перед очима потемніло.
Голова вибухнула таким болем, що мені здалося — ще секунда, і я просто впаду.
Не думаючи, я схопила Генрі за лікоть.
Міцно.
Настільки міцно, що він здивовано обернувся до мене.
— Олівія?
Я майже не чула його.
Мій погляд гарячково метався по залі.
Де він?
Де той чоловік?
Люди проходили повз, сміялися, розмовляли, офіціанти носили келихи, журналісти фотографували гостей...
Його не було.
Наче він мені примарився.
Наче моя уява вирвалася назовні лише на одну коротку мить... і зникла.
— Олівія, подивись на мене.
Я не могла.
Мене трусило.
— Сонце...
Генрі обережно поклав долоні мені на плечі.
— Знову мігрень?
Я лише ледь кивнула.
Нехай думає так.
Бо як мені пояснити, що від одного короткого дотику чужої людини я ледь не втратила свідомість?
Він почав повільно гладити мене по руках.
— Подивись на мене, — тихо сказав він. — Повільно вдих... і видих. Ось так. Молодець.
Я спробувала зробити так, як він казав.
Вдих.
Видих.

Ще раз.
Біль потроху відступав, але всередині залишилося щось інше. Туга.
Нестерпна, незрозуміла туга.
Наче я щойно втратила когось дуже важливого.
Когось, кого навіть не пам'ятаю.
Я знову обвела зал поглядом.
Порожньо.
Лише аромат...
Він усе ще ніби жив у повітрі.
І я впіймала себе на страшній думці.
Я хотіла ще раз відчути той дотик.
— Люба, що з тобою? Тобі погано?
Я підняла очі.
Поряд уже стояла Кейт. На її обличчі читалося щире хвилювання, але в її погляді було ще щось... ніби вона уважно спостерігала за кожною моєю реакцією.
Я спробувала усміхнутися, хоча вийшло, мабуть, жалюгідно.
— Ні... — ледь похитала головою. — Усе добре. Просто... знову голова розболілася. Кейт уважно подивилася мені в очі, ніби перевіряла, чи я не брешу сама собі.
Потім перевела погляд на Генрі.
— Я виведу її на свіже повітря, добре? Тут занадто душно.
Генрі не заперечував.
— Звісно. Якщо стане гірше — одразу телефонуй мені.
Він нахилився й коротко поцілував мене в скроню.
Я не відчула нічого.
Жодного тепла.
Жодного трепету.
Лише дивне відчуття провини за те, що не можу відповісти йому тим, чого він, здається, так чекає.
— Я скоро повернуся, — тихо сказала я.
— Не поспішай. Головне, щоб тобі стало краще.
Кейт одразу взяла мене під руку.
— Ходімо.
Ми повільно рушили до виходу із зали.
Я ще раз озирнулася.
Сама не знаю навіщо.
Напевно... шукала його.
Того незнайомця.
Того, чий погляд я відчула раніше.
Того, хто одним ледь помітним дотиком змусив моє серце збитися з ритму.
Його ніде не було.
— Кого шукаєш? — несподівано запитала Кейт.