Розділ 9 Вільям

Я прокинувся від того, що не міг дихати.
Сів різко, ніби мене вдарили в груди. Повітря увірвалося в легені рвано, з хрипом. Серце гупало так, наче я щойно вийшов із бою — не з рингу, а з чогось гіршого.
Піт стікав по спині. Футболка прилипла до тіла. У вікно просочувалося тьмяне нічне світло міста, але перед очима була вона.
Надто близько.

Надто реально.
Я заплющив очі.
Білі простирадла.
Її запах.
Її сміх — живий, теплий, справжній.
І те, як вона дивилась на мене так, ніби бачила все, ким я є, і все одно залишалась.
— Олівія... — вимовив я вголос.
Тиша не відповіла.
Я повільно підвівся з ліжка. Ноги були важкі, мов після тривалого бою. Підійшов до столу. Там стояла недопита склянка віскі й портрет у рамці. Я не дивився на нього — не було потреби. Я знав кожну рису напам’ять.
Цей сон був іншим.
Не її порожній погляд, коли вона не впізнала мене.
Цього разу вона була живою.
Вона сміялась.
Вона була зі мною.
Я провів рукою по шраму на брові — старий, несвідомий жест, який з’являвся щоразу, коли біль був не фізичним.
— Ти знову мені снишся... — прошепотів я. А далі яскравий флешбек в моїй голові.
Фари рвали темряву, стрілка тахометра тремтіла на межі, руки пам’ятали кожен поворот краще за голову. Я чув лише мотор і власне дихання. Ще метр. Ще секунда. І ось — фініш.
Перемога.
Я засміявся, різко видихнув, відчуваючи, як адреналін б’є в скроні. Кров гуділа, ніби я ще їхав.

— Ти божевільний! — Олівія різко вдарила мене кулаком у плече. — Ти міг нас вбити! Вона кричала, била мене знову й знову — не від болю, від страху, що прорвався назовні. Очі блищали, дихання збите.
— Зупинись! Ти чуєш мене?!
Я різко повернувся до неї, охопив її обличчя долонями, змусив подивитись на мене. — Тихо... — мій голос тремтів, але я посміхався. — Зупинись, моя шалена.
Вона намагалася вирватися, але я тримав її погляд.
— Ми перемогли, — прошепотів я. — Чуєш? Ми перемогли, моя зірко.
На мить вона завмерла.
Між криком і тишею.
Між страхом і тим, що все ще любила.
І саме в цю мить я зрозумів — я ніколи не вийду з цього кола.
І вона — теж.

Ми з Олівією завжди були разом на трасі. Завжди. Часто вона сиділа на пасажирському поруч зі мною — і тоді я знав напевно: буде перемога. Вона була моїм талісманом. Навіть коли просто спостерігала з трибун, я шукав її погляд перед стартом.
Очі в очі.
Сирена.
Рев мотора.
Гул натовпу.
І я вже на фініші.
І от тепер, напередодні перегонів, мені сниться вона. Не абстрактно — жива, справжня. Це не може бути випадковістю. Це знак. Я відчуваю це шкірою.
Я взяв телефон і втупився в екран. Номер Кейт.
Мені потрібен план. Спосіб знову наблизитись до Олівії. І якщо хтось може мені в цьому допомогти — це тільки Кейт. Я ще не знав, як саме все реалізувати, але знав одне: стояти осторонь більше не буду.
Коли я побачив Олівію на вулиці...
Вона мене не впізнала.
І вперше за всі ці роки самобичування в мені щось клацнуло.
Який же я був дурень.
Чому я дозволив зупинити себе якимось погрозам її батька?
Чому я не боровся за нас?
Так, я відчував провину. Ми посварились. Я відпустив її. Вона сіла за ту чортову машину й не впоралась з керуванням. Усі ці три роки я жер себе зсередини за те, що дозволив їй поїхати. Я переконував себе, що, можливо, її батьки мають рацію. Що якби нас не було разом — не було б і тієї аварії. Що я винний. Що без мене їй, напевно, краще.
Але цієї ночі я зрозумів інше.
Неможливо, щоб усе це було даремно.
Неможливо, щоб я просто змирився.
Я поверну її.
Навіть якщо вона ніколи мене не згадає.
Отже, це знак.
Знак усе змінити.
Почати спочатку.

Я довго дивився на екран, перш ніж натиснути кнопку виклику.
Ім’я Кейт світилася так, ніби попереджало: обережно.
Гудок.

Другий.
— Алло? — її голос був насторожений, сон ще не вивітрився.
— Це Вільям, — сказав я рівно. — Нам потрібно поговорити.
Пауза. Занадто довга.
— Якщо це про Олівію... — вона видихнула, — то я не маю права.
— Маєш, — перебив я. — І ти це знаєш.
Тиша стала щільною, майже фізичною.
— Вільям, — тихіше сказала вона, — ти не уявляєш, у що лізеш. Її батьки...
— Я уявляю, — знову перебив. — Я три роки уявляв. Щодня.
Я сів на край ліжка, стиснув телефон так, що побіліли пальці.
— Вона мене не пам’ятає, — продовжив я. — Але вона мене відчуває.
Кейт мовчала. Я чув її дихання.
— Вона думає, що це просто сни, — сказала вона нарешті. — Пов’язані з відео перегонів. Вона так собі це пояснює.
Серце вдарилося об ребра.
— Вона дивиться перегони? — повільно перепитав я.
— Так, — коротко. — І, Вільям... це небезпечно.
— Для кого? — спитав я.
— Для всіх, — відповіла вона чесно. — Особливо для неї.
Я заплющив очі.
— Кейт, — сказав тихо, — мені не потрібні спогади. Мені потрібен шанс. Один.
— Ти не маєш права втручатись у її життя, — голос тремтів. — Вона наречена.
— Вона не щаслива, — відповів я без вагань. — І ти це знаєш.
Знову тиша.
— Чого ти хочеш? — нарешті спитала вона.
Ось воно.
— Я хочу бути поруч. Не як минуле. Як випадковість. Як щось нове.
— Я не проситиму тебе зраджувати її довіру. Я прошу лише... не заважати.
Кейт важко зітхнула.
— Якщо її пам’ять повернеться, — сказала вона, — це зламає її.
— А якщо ні?
— Тоді, — я ковтнув, — я закохаю її знову.
Довга пауза.
— Я нічого не обіцяю, — сказала вона нарешті. — Але якщо вона сама зробить крок... я не зупиню.
— Цього достатньо, — відповів я.
Зв’язок обірвався.
Я поклав телефон і вперше за довгий час відчув не провину.
Надію.
Я припхався на цей чортів благодійний вечір тільки з однієї причини.
Я знав, що Олівія буде тут.
Якби не вона — мене б тут не було.

 

Кілька днів тому мій менеджер буквально вдерся до мене в будинок. — Ти їдеш, — сказав він, навіть не привітавшись.
— Ні.