Розділ 8 Олівія

Я прокинулась рано. Надто рано, як для людини, якій нікуди не треба.
Перше, що зробила — відкрила ноутбук.
Навіть не думаючи.
Знову переглянула відео з перегонів. Ще раз. І ще. Знайшла той самий трек, скачала його і ввімкнула на повну гучність.
Квартира ще пам’ятала мій вчорашній зрив. Безлад, речі не на своїх місцях, чашки, які я так і не прибрала. Я почала прибирати під музику — різко, швидко, ніби кожен рух мав значення. Ніби я готувалась до старту.
Коли все стало ідеально рівно, я впала на ліжко.
Розкинула руки й ноги, немов зірка.
Потягнулась до сигарети.
Знову.
І знову внутрішній голос — осудливий, правильний — почав бурчати. Я не запалила її. Просто піднесла до губ, до носа. Вдихнула.
Запах.
Густий. Чужий. Непристойно привабливий.
Трек із перегонів ревів у колонках, і раптом думка вдарила різко й ясно:
я хочу побачити це наживо.
Я підскочила з ліжка й повернулась до ноутбука. Пальці швидко бігали по клавіатурі. Офіційні перегони. Календар. Дати. І — ось. Наступного тижня. Якраз після благодійного заходу Генрі.
«Можна попросити його», — подумала я.
Типу компенсація. За втрачений час.
Ідея мені дуже сподобалась.
Я взяла телефон і написала:
«Привіт. Як ти плануєш мені віддячити за те, що тебе не було поруч цілих 7 днів?
На що ти готовий заради мене?»
Відповідь прийшла майже миттєво:
«Пропонуй. Прийму всі варіанти».
Я усміхнулась.

«Я хочу поїхати на перегони. Типу “Форсаж”, тільки все офіційно. Там буде преса, всі-всі... навіть деякі зірки».
Повідомлення прочитане.
Тиша.
Хвилина. Дві.
Нічого.
Я відправила знак питання.
І тільки тоді прийшла відповідь:
«Я дуже зайнятий. Обговоримо потім».
— От придурок, — прошепотіла я.
Не думаючи, набрала Кейт. Розповіла їй усе: і про перегони, і про своє бажання, і про реакцію Генрі. Вона спочатку була трохи шокована, а потім сказала, що якщо він відмовиться — вона із задоволенням поїде зі мною.
Мій настрій миттєво покращився.
Я знову ввімкнула трек на повну. Взяла сигарету. Вдихала її запах, як наркоман. Він зводив мене з розуму.
«Я хочу знайти цей аромат», — промайнула думка.
Я швидко натягнула худі й джинси, викликала таксі й поїхала до брокарду.
У магазині я підійшла до першого ж консультанта.
— Дівчино, можете мені допомогти? У мене дивна ситуація... Є сигарета, яка пахне дуже крутим парфумом. Але я не можу зрозуміти — яким саме.
Вона глянула на мене зверхньо.
Рівно секунду.
Мій худі зробив свою справу.
— Ну, давайте спробуємо, — чемно відповіла вона.
Я простягнула сигарету. Вона обережно принюхалась, задумалась. Хвилину мовчала. Потім пішла до полиць і повернулась із флаконом.
— Ось.
Я вдихнула.
І одразу зрозуміла.
Це був він.
Той самий аромат.
Той, що зводив мене з розуму — навіть без вогню.
Минуло кілька годин після того, як я дзвонила Кейт і вивалювала на неї все — сон, запах, голос, відчуття, ніби хтось торкається мене зсередини.
Після цього стало... легше. Наче я щось зробила правильно, хоч і не розуміла що саме. Я сиділа в кафе біля вікна, пила каву й час від часу ловила себе на усмішці.
Поруч, у сумці, лежав новий флакон парфумів. Мій. Тепер уже точно мій.
Я відкрила кришечку, ледь-ледь торкнулась зап’ястка.
Запах накрив одразу — теплий, глибокий, небезпечно знайомий. У грудях щось здригнулося.
Дурниці, — сказала я собі. — Ти просто вигадуєш.
Телефон завібрував.
Кейт.
— О, нарешті прокинулась, — усміхнулась я, приймаючи виклик. — У мене новина, ти зараз...
— У суботу, — перебила вона, не привітавшись, — одразу після благодійного заходу. На двадцять першу нуль-нуль. Ми їдемо дивитися перегони.
Я завмерла.
— Що?.. — перепитала, хоча почула кожне слово.
— Твій сон мене надихнув, — продовжила Кейт швидко, ніби боялась передумати. — Ти повинна побачити їх не через екран. А наживо.
Кава в моїй руці раптом здалася гарячішою.
— Кейт, це ж... — я замовкла, намагаючись знайти логіку. — Це дивно.
— А ти хіба не дивна останнім часом? — м’яко відповіла вона.
Я усміхнулась, але всередині щось стислося.
— Генрі не зрадіє, — сказала я більше з інерції, ніж із переконання.
— Генрі там не буде, — сухо відповіла вона. — Це не про нього. Це про тебе.
Я подивилась у вікно. Місто жило своїм життям, машини проїжджали повз, люди поспішали.
І раптом мені захотілося швидкості. Шуму. Реву двигуна.
— Добре, — сказала я несподівано навіть для себе. — Поїдемо.
На тому кінці дроту Кейт тихо видихнула, ніби чекала саме цієї відповіді.
Я поклала слухавку, знову відкрила флакон парфумів і вдихнула аромат.
— Що ж ти таке? — прошепотіла я.
У відповідь — тиша.
Але десь глибоко всередині щось уже знало:
у суботу спокою не буде.