Розділ 7 Олівія

Сонце торкається мого обличчя м’яко, майже обережно.
Я мружуся, але не хочу відкривати очі. Тут занадто добре.
Біле.
Світле.
Повітря тепле й пахне... свободою. Чимось солоним і металевим водночас. Панорамні вікна. Високо. Дуже високо. Місто десь унизу — живе, шумне, але сюди долітає лише тиша.
Я лежу на великих білих простирадлах. Голою спиною відчуваю прохолоду тканини. Моє тіло розслаблене, важке й легке одночасно.
Поруч хтось є.
Я не бачу його, але знаю — він тут.
Його присутність відчувається сильніше за будь-який дотик.
Ліжко трохи прогинається.
Чиясь рука ковзає по моєму плечу. Повільно. Впевнено. Наче він давно знає кожен сантиметр мене.
— Не рухайся... — хрипкий голос шепоче зовсім близько.
Мене пробирає тремтіння. Не від страху. Від передчуття.
Його пальці торкаються моєї шиї, ковзають нижче, залишаючи за собою жар. Він нахиляється, і я відчуваю подих біля вуха.
— Ти така красива, коли спиш, — тихо. — Моя шалена зірка...
Моє серце здригається.
 

Це прізвисько  — як ключ.
Я повертаю голову.
— Дивишся так, ніби зараз утечеш, — каже він.
— А ти мене зупиниш? — питаю я, і мій голос звучить хрипло, не мій.
— Завжди.
Він нахиляється. Його губи знаходять мої — повільно, глибоко. Поцілунок не ніжний. Він справжній. Такий, що забирає подих.
Його рука ковзає вниз по моєму боці, і я різко вдихаю.
— Ти знову курила? — чую я і сміюся.
— Мені подобається, коли ти злишся, — відповідаю.
Він сміється теж. Низько. Грубо.
— Колись це мене вб’є, — каже він.
— Брехун. Ти без мене не зможеш.
Він дивиться так, ніби я — єдине, що тримає його на цьому світі.
— Ти — моя найгірша залежність, Олівія.
Раптом за вікнами — рев моторів.
Шум. Швидкість. Адреналін.
Я бачу інший кадр.
Ніч.
Траса.
Він за кермом. Руки міцно тримають кермо. Очі блищать.
— Ти ж знаєш, що я божевільний, — каже він, не відводячи погляду від дороги.
— Я знаю, — відповідаю я й усміхаюся. — Тому я з тобою.
Він тягнеться й цілує мою руку.
— Якщо колись я тебе загублю... — починає він.
— Ти мене не загубиш, — перебиваю я. — Я сама тебе знайду.
Його погляд різко змінюється.
Ніби він знає щось, чого я ще не знаю.
Світ навколо тьмяніє.
Шум стає глухим.
Його обличчя віддаляється.
— Олівія... — кличе він. Уже здалеку. — Олівія, подивись на мене...
Я тягнуся до нього.
Хочу сказати щось важливе. Дуже важливе.
Світ рветься, наче скло.
І перед тим, як усе зникає, я чую його голос — злісний, розпачливий, живий:
— Я тебе не відпущу. Ніколи.
Темрява.

Я прокинулась різко.
Так, ніби мене вирвали з глибини — без попередження, без повітря.
Груди здавило.
Я вдихнула — різко, жадібно, але повітря ніби не вистачало. Серце калатало так голосно, що здавалося, його чують стіни.
Я сіла в ліжку, вчепившись пальцями в простирадло. Руки тремтіли. По спині пробіг холодний піт, хоча в кімнаті було тепло.
— Чорт... — прошепотіла я.
Тіло пам’ятало все.
Дотик.
Тепло.
Поцілунок.
Але обличчя — ні.
Я намагалась зловити його образ, притиснула долоні до скронь. Порожньо. Наче хтось стер найважливіше, залишивши лише відчуття.
Різкий біль прошив голову. Сильний. Пульсуючий. Я зігнулась, притискаючи лоба до колін.
— Ні... ні, не зараз... — шепотіла я, задихаючись.
Перед очима попливло.
Шум у вухах наростав, ніби я знову стояла біля траси, де ревуть мотори.
І тоді — голос.
Не ззовні.
Всередині.
«Моя шалена зірка...»
Я різко підняла голову. Серце пропустило удар.
— Хто ти?.. — прошепотіла я в темряву кімнати.
Тиша.
Я озирнулася. Моя кімната. Мої стіни. Моє життя. Все знайоме — і водночас чуже. Погляд ковзнув до руки.
Сигарета.
Вона все ще була між пальцями. Зім’ята, тепла. Я, мабуть, стискала її уві сні.
Я піднесла її до носа.
Той самий запах.
І знову — удар болю. Я застогнала, притискаючи долоню до стегна.
Під лямкою трусиків — маленька зірочка.
Вона ніби пульсувала.
— Ти... — видихнула я, сама не знаючи до кого звертаюся.
Мене трусило. Не від холоду. Від усвідомлення.
Це не був просто сон.
І не була вигадка.
Моє тіло знало цього чоловіка.
Пам’ятало його краще, ніж мій мозок.

Я злізла з ліжка, ноги були ватяні. Підійшла до дзеркала. Обличчя бліде, очі темні, губи трохи тремтять.
— Зберися, — сказала я собі вголос.
Але голос зрадницьки зірвався.
Я не пам’ятала, як він виглядає.
Не пам’ятала імені.
Але я знала точно одне.
Хтось дуже важливий для мене існує.
І його стерли з мого життя не випадково.
Я вимкнула світло і повернулась у ліжко, притискаючи до грудей ту кляту сигарету, наче талісман.
І востаннє перед тим, як знову заплющити очі, подумала:
Якщо ти справжній — знайди мене.