Розділ 6 Олівія

Я довго не могла заспокоїтись після тієї зустрічі.
Начебто нічого не сталося — якийсь незнайомий чоловік, я ввічливо відповіла і пішла далі.
Але всередині було відчуття, ніби мене хтось зачепив за живе.
— Ти мене слухаєш? — голос Генрі повернув мене в реальність.
Я кивнула, хоча не почула жодного слова. Він говорив щось про вечерю, про плани на вихідні, про майбутнє, яке звучало занадто рівно й безпечно.
Занадто... чуже.
— Ти сьогодні дивна, — сказав він м’яко, стискаючи мою руку. — Голова знову болить? — Так, — збрехала я. — Напевно, через погоду.
Насправді боліло не в голові.
Боліло десь глибше.

Зайшовши в офіс свого терапевта та підіймаючись в ліфті подивилася на себе в дзеркало. Звичайна жінка.
Тридцяти років.
Жива. Дихає. Має родину, хлопця.
Усе правильно.
Усе на місці.
От тільки це «на місці» щоразу звучало, як вирок.

Я сиділа в кабінеті терапевта й уже вкотре за місяці терапії крутила в голові одне й те саме питання:
чому я пам’ятаю все, крім дрібниць, які зараз буквально на мені?
Я не пам’ятаю, як купувала ці джинси.
Не пам’ятаю цю кофтинку.
І — найгірше — не пам’ятаю тату.
Маленька зірочка на стегна, прямо під лямкою трусиків.
Кожного разу, коли я дивилася на неї, починався головний біль. Не просто біль — ніби щось різало зсередини, натискало, вимагало, щоб я згадала.
Як я могла зробити тату?
Я ж завжди була такою правильною.
Такою зразковою донькою своїх батьків.
Сьогодні я знову говорила про це терапевту.
Говорила багато, швидко, майже без пауз.
А він...
Він просто щось записував у свій зошит і кивав.
— Угу.
— Угу.
— Ви приймаєте ліки?

Це дратувало до сказу.
Я кипіла.
І тоді я сказала те, що не давало мені спокою вже кілька днів. Це звучало як повний і абсолютний бред, але я більше не могла тримати це в собі.
— Той чоловік... — мій голос затремтів. — Той, що зупинив мене на вулиці. Я його не знаю. Але звідки він знає мене? Чому мені здається, що мені треба з ним поговорити? Я не знала, хто він.
Не знала, як його звати.
Але відчувала — він частина чогось важливого.
Я видала терапевту всю цю тираду на одному подиху.
І, о слава всім богам, він нарешті відклав зошит, зняв окуляри й подивився мені прямо в очі.
Я чекала.
Майже благала поглядом.
Він перевів подих і спокійно запитав:
— Ти ж приймаєш ліки?
Все.
Щось у мені зламалося.
Наче демон вселився.
Я почала жбурляти все, що траплялося під руку: чашку з чаєм, чайник, буклети. Кричала. Ричала.
Чиста, гола агресія.
А потім — різкий біль.
Такий, що мене зігнуло навпіл.
Шум у вухах.
Світ поплив.
І десь глибоко всередині — голос:
«Моя зірка... ти неймовірно шалена...»
Білий туман.
Темрява.
Я чула голоси, ніби крізь воду.
— Що з нею сталося?! — мамин голос тремтів. — Ви ж казали, що все буде гаразд!
— Це ви казали, — тихіше відповів терапевт. — Я попереджав, що її пам’ять може повернутися.
— Як повернутися?! — втрутився тато. — Ти ж казав, що це лише можливо!
— Так. Можливо. І зараз вона щось згадує. Але не розуміє що. І... — пауза. — Я мушу припинити давати їй ліки.
— Ні, — різко сказала мама. — Ти будеш їй давати ліки і...
— Мам... — прошепотіла я.
Вони всі кинулися до мого ліжка.
— Сонечко, як ти себе почуваєш? — мама гладила мене по волоссю. — Щось болить? Я похитала головою.
— Ні... але я щось згадала. Якийсь голос. Він говорив... «моя шалена зірка».
Мама зблідла.
— Ти згадала, хто це говорив?
— Ні... але цей голос...
— Тобі здалося, — перебила вона швидко. — У тебе був сильний нервовий приступ. Ти втратила свідомість.

Вона подивилася на лікаря. — Так же ж, лікарю? Він лише мовчки кивнув.
У ту ж мить до палати забіг мій наречений.
Мій наречений.
Дивне слово.
Я досі не розуміла, як три роки тому залишилася з ним у стосунках.
Як перед самою аварією погодилася стати його дружиною.
У моїй пам’яті ми вже були на межі розриву.
Я пам’ятала відсутність почуттів.
Порожнечу.
Але всі говорили, що цього не було.
Що ми просто сильно посварилися і кілька днів не спілкувалися.
Він був поряд після аварії.
Рік біля мого ліжка.
Рік реабілітації.
І ще майже рік тепер — коли я «одужала».
Усі кажуть, що між нами кохання.
Тоді чому, коли він мене цілує, я відчуваю лише порожнечу?
Чому мені здається, ніби я когось зраджую?
Себе?
Ні.
Так.
Чи, можливо, того голосу, який досі шепоче десь глибоко всередині:
«Моя шалена зірка...»

Минув тиждень.
Я майже заспокоїлася. Майже перестала думати про той голос — чи про видіння, як я сама для себе це назвала.
Генрі весь цей час готувався до якогось благодійного заходу, у якому брала участь його сім’я. Тому поруч його практично не було: кілька сухих повідомлень на день — і все.
І цей тиждень відчувався... як свобода.
Мене душила його присутність.
Його увага.
Його дотики.
З ним мені було не по собі. Усе — не так.
А без нього — легше. Спокійніше. Вільніше.

Я знову й знову ловила себе на одній і тій самій думці:
якщо між нами таке велике кохання, як про нього говорять усі навколо,
чому я нічого не відчуваю?
Чому поряд з ним мені важче, а не навпаки?
Сьогодні була ідеальна погода.
Я вдягла легку квіткову сукню на тонких бретелях, з напівоголеною спиною. Білі босоніжки на низькому каблуку, маленька сумочка. Волосся зібрала у високий хвіст. З макіяжу — лише трохи туші й блиск для губ.
Я спустилася з другого поверху до вітальні — мама з татом якраз обідали.
— Доброго ранку всім, — усміхнулася я, махнувши рукою.
Тато привітався.
Мама глянула на годинник.
— Ти бачила, котра година? Сідай хоч пообідай.
— Я пообідаю в місті. Домовилась зустрітись з Кейт, — відповіла я. — Не бачилися цілу вічність.
— А Генрі буде з вами? — одразу ж насторожилась мама. — Він тебе зустріне? - Питання посипались одне за одним.
Мене вже нудило від цього імені.
— Ні, слава Богу, його не буде. Зайнятий підготовкою до благодійної зустрічі. Хоч трохи від нього відпочину.
Я зітхнула. — Скажіть мені, як я могла погодитися на пропозицію, якщо він такий... душний?
Цього було достатньо, щоб мама спалахнула.
Вона знову почала свою улюблену платівку: який Генрі чуйний, добрий, як не відпускав мою руку після аварії, як ночував на стільцях біля палати, як був поруч кожну хвилину. Три роки.
Майже три роки — одне й те саме.
Я глянула на телефон: Кейт написала, що чекає мене в нашому улюбленому ресторані. — Добре, мамо, — перебила я. — Ти мені це щодня говориш. Уже без місяця три роки. Я побігла, Кейт чекає.
Вискочила на подвір’я, вдихнула тепле літнє повітря й викликала таксі. За кермо мені досі було зась.
Кейт замовила все заздалегідь. Коли я зайшла до зали, на столі вже стояв мій улюблений апельсиновий сік і яєчня з великими шматками бекону.
Вдома я такого не їм — мама одразу згадує холестерин, судини й усі можливі хвороби. Після аварії вони з татом взяли моє життя під жорсткий контроль. Іноді здавалося, що мені знову п’ятнадцять, а не тридцять .
— Па, моя дорога! — Кейт підхопилась і обійняла мене. — Як ти? Чула, в тебе знову були спроби звалитися в лікарню?
— Привіт, люба, — засміялась я. — Якби була моя воля, я б утекла від маминої гіперопіки й від курки-насідки Генрі. Але ні. Це був просто маленький нервовий зрив.
Я розповіла їй усе, що сталося минулого тижня.
Тільки Кейт могла слухати й не дивитися на мене так, ніби я вигадую те, чого ніколи не було.
— Кейт... — я нахилилась ближче. — Скажи, я ж тобі все завжди розповідала. Ти знала, що в мене є тату?
Вона широко розплющила очі.
— Тату?! Ти що? Ні! Покажи, де?