Розділ 5. Вільям

Я стояв кілька хвилин, дивлячись, як вона йде, поки її постать не розчинилася в натовпі.
Мабуть, мав просто піти. Забути, як радили всі. Але коли ти три роки живеш лише спогадами про одну жінку — не можеш просто розвернутись і піти.
Я пішов за нею.
Може, це був знак. Може, шанс.
Та за кілька метрів усе стало на свої місця.
Вона зупинилася біля кав’ярні, а потім — упала в обійми Генрі.
Її колишній. Той, із ким вона була до мене.
Той, кого її батьки вважали «гідною партією». Вони хотіли, щоб вони одружилися...
Але я з’явився. І зруйнував їхні плани.
В голові промайнуло наше знайомство.
Клітка. Гул натовпу. Запах крові та металу.
Я стою окривавлена спітнілий та адреналіні, усміхаючись, коли суперник знову йде в атаку. Його удар — мимо. Мій — точний. Один, другий. І він падає.
Суддя підіймає мою руку, але я вже не чую криків.
Мій погляд ковзає по залу — і зупиняється.
Вона.
Сидить у другому ряду, поруч із друзями та на той час хлопцем Генрі.
Світле волосся, спокійна усмішка — наче світло серед бруду, що мене оточує.
Квітка серед бур’янів.
Не знаю, що тоді на мене найшло.

Я вихопив із таці офіціантки коктейль із квіткою, перестрибнув через два ряди і зупинився перед нею.
— Вільям, — сказав я, простягаючи квітку.
Вона подивилася на мене здивовано, але не відвернулась.
— Олівія, — відповіла тихо, з усмішкою, яка зробила все довкола непотрібним. Зал вибухнув сміхом, криками, свистом, але я вже нічого не чув.
Дивився лише на неї. І знав: усе, що було до цього моменту, — більше не має значення.
Хороша дівчинка зробила свій вибір.
І цей вибір був — я.

Після того вечора вона не виходила з моєї голови.
Я навіть не намагався забути — це було б безглуздо.
Її усмішка, погляд, той спокій, що ховався за тонким шаром сором’язливості... Вона стала для мене чимось на кшталт виклику, але не з тих, які ти прагнеш перемогти. Вона була тим, чого я боявся втратити, навіть не отримавши.
Я знайшов її через тиждень.
Випадково — хоча, чесно кажучи, я шукав.
Вона працювала в галереї сучасного мистецтва, розповідала відвідувачам про картини. Стояла біля полотна з блакитними мазками й так захоплено говорила, що я ловив себе на думці — мені байдуже, що там намальовано, я хочу слухати лише її.
Вона помітила мене не одразу.
Коли ж побачила, очі здригнулися — подив, а потім... усмішка.
— Ви тут?
— Я ж обіцяв, що знайду тебе, — відповів я.
Ми пили каву після роботи, гуляли вечорами набережною, сперечалися про музику, сміялися, як діти.
Я бачив, як вона поступово змінюється.
Знімає перли, забуває про манікюр, заплітає волосся у хвіст і носить мої футболки.
Її батьки були в люті.
Генрі — теж, авжеж його дівчина пішла до мене.
Вони звикли, що Олівія слухняна, тиха, правильна. А поруч зі мною вона стала живою. — Ти не схожий на тих, кого я знала, — казала вона одного вечора, лежачи в мене на грудях.
— Це добре чи погано?
— Поки що — небезпечно.
Я сміявся. Вона — ні.
І, може, саме тому я закохався в неї так безповоротно.

Вона була світлом, яке я не заслуговував.
Але світло, яке занадто яскраве, завжди обпікає.

Ми з Олівією були разом уже понад рік.
Здавалося, усе йде добре. Ми сміялися, подорожували, сварилися — і знову мирилися. Але щось невидиме між нами почало рости.
Спершу — як тінь. Потім — як стіна.
Мої бої ставали частішими. Перегони також почали частішати.
Гроші, адреналін, злість — усе це затягувало. Я казав, що роблю це для нас, для нашого майбутнього. Насправді робив це для себе. Бо без бою я не міг дихати. Без болю не відчував, що живий.
Вона не розуміла.
Вона боялася.
— Ти повертаєшся кожного разу, як поранений звір, — казала вона. — Скільки ще?
— Поки не вистачить, — відповідав я.
— А мені вистачить уже сьогодні.
Вона плакала. А я мовчав.
Я ніколи не вмів заспокоювати — лише тримати.
Іноді здавалось, що ми обидва тримаємось за те, чого вже немає.
Потім почалися перегони.
Я стрімко піднявся вгору — контракти, траси, шум моторів, натовпи, преса, журналісти. Нові обличчя, нові вечірки.
Олівії це не подобалося. Вона ревнувала.
Вона кричала, сварилася, іноді просто йшла, грюкнувши дверима.
А я... я біг за нею. Завжди.
Хапав за руки, обіймав міцно, поки вона не переставала пручатися.
Шепотів їй, що кохаю понад усе. І вірив у це кожного разу.
Її батьки щодня дорікали:
— Ти покинула доброго, спокійного Генрі заради нього? За цього скандального,  він на всіх перших сторінках, про якого пишуть у газетах?!
Олівія мовчала. Вона мене кохала.
Незважаючи ні на що, ні на кого.
А я, дурень, зрозумів це надто пізно.
Її ревнощі, її сльози, її вибухи — то не була злість.
То був крик.
Вона просто хотіла достукатися до мене.
А я — не чув.

І от знову — він.
Цей клятий Генрі.
Я не знаю, скільки ще стояв, дивлячись, як вони обіймаються.
Як він гладить її по спині, як вона сміється.
Мене ніби прибило до місця.
Світ знову перетворився на чорну пляму, де залишилося тільки одне — вона.
І він.
Я стиснув кулаки.
Хотів підійти, закричати, але просто дістав телефон.
Натиснув знайомий номер.
Кейт — єдина, хто не відвернувся від мене остаточно. Подруга Олівії. Єдина, хто хоч іноді говорив правду.
— Алло? — її голос був сонний і насторожений.
— Що це за чортівня, Кейт? — я ледве стримував себе. — Чому я бачу Олівію з цим... блазнем?
— Вільям... не починай.
— Не починай?! Ти знала?
Пауза. Тиша, у якій я почув, як у мені щось тріснуло.
— Її батьки... — нарешті промовила вона. — Вони сказали Олівії, що Генрі — її наречений. Що перед аварією вони посварилися. Вона не пам’ятає нічого іншого. Їй просто... розповіли таку історію.
— Що?!
— Коли вона отямилась, вони зробили все, щоб ти зник. Щоб ніхто не сказав правду. І мені заборонили теж. Сказали, що якщо я хоч слово згадаю про тебе — мене більше не буде в її житті.
Мене наче облили крижаною водою.
Я сів просто посеред вулиці, відчуваючи, як під долонями тремтить асфальт.
Світ перевернувся.
Три роки я жив спогадами, а вона — вигаданим життям.
Я засміявся. Глухо, нервово, майже беззвучно.
— То ось так, Кейт... Вони просто стерли мене. Вирізали з її пам’яті, ніби мене ніколи не існувало.
— Вільям, не роби дурниць. Вона може ще згадати. Мозок...
— Та ні, — перебив я. — Мозок забуває. Але серце — ні.
Я піднявся, подивився туди, де ще хвилину тому стояла вона. 
Її вже не було.
Лише Генрі, що тримав її за руку, і вітер, який приніс запах її парфумів.
Я тоді поклявся:
Якщо вона не пам’ятає мене — я зроблю все, щоб згадала.