Моя шалена зірка

Розділ 2

Сьогодні — третя річниця тієї ночі.

Три роки без неї. Без сну, без спокою, без права на забуття.

Я вийшов на вулицю просто, щоб вдихнути холодне повітря. Щоб не зійти з розуму. І тоді — побачив її.

Серце зупинилося.

Олівія.

Вона йшла тротуаром, загорнута у світлий плащ, волосся зібране у недбалу косу. Звичайна жінка серед натовпу — але для мене весь світ у ту мить розчинився.

Я не бачив її з тієї самої ночі. З того проклятого дня, коли все закінчилося.

Мене тоді не пустили до лікарні.

Я благав, кричав, бився, але її батько приставив охорону. Мене гнали, як пса.

Вони звинувачували мене в усьому — і, можливо, мали рацію.

Я приходив під лікарню ночами, стояв під вікнами, чекав хоч якоїсь звістки.

Іноді виходила медсестра — тиха, співчутлива дівчина — і передавала кілька слів пошепки:

«Вона стабільна»,

«Сьогодні відкрила очі»,

«Їй краще, але пам’ять не повернулась…»

Це були крихти, якими я жив.

А тепер — ось вона.

Жива, красива, спокійна.