До вежі я дійшов би за годину, якби йшов стежкою. Я йшов три.
Перша половина дороги була знайома: пагорб, дубняк, дуб із грибами (нових не виросло, я перевірив). А на півдорозі, там, де стежка вигинається праворуч, я звернув ліворуч, у ліс, що ставав густішим і темнішим з кожною сотнею кроків.
[ Ви зійшли з відомого маршруту. Рекомендовано повернутися на стежку: квестова ціль знаходиться… ]
— Знаю, де вона знаходиться. Я там учора був.
[ Прийнято. ]
Навіщо я звернув? Чесно — сам до кінця не знав. Учора я роздивився вежу тільки спереду, і спереду в неї був завал на тонни каменю. Якщо в підвал колись заходили люди, вони заходили не через завал. А звідки? Якщо стоїш перед зачиненими дверима складу, шукай рампу для розвантаження. Вона завжди збоку або ззаду, бо спереду — клієнти, а ззаду — робота.
Ліс тут був старший. Ялини стояли такі, що я не обхопив би й удвох зі Штурмовиком, а світло ледь пробивалося крізь хвою і лягало на землю плямами, завбільшки з долоню. Під ногами хлюпало. Потім перестало хлюпати, і я вийшов до струмка.
Струмка, щоправда, вже не було. Було русло: вузька улоговина, засипана круглим камінням, де вода, видно, пересохла років десять тому, а може, й більше. Але каміння досі лишалося вологим знизу, і на ньому росло те, чого я не бачив ні біля села, ні біля вежі. Папороть. Мох трьох різних кольорів. І ще щось дрібне, подушечками.
Я присів і розкрив довідник на заздалегідь запам'ятованій сторінці.
Сірі зверху. Білі знизу. Росте на вологому камені, де вода давно зійшла.
[ Ідентифіковано: Срібний мох (рідкість: звичайна). Властивості: зупиняє кровотечу. ]
Звичайна рідкість — це щось на кшталт «нічого особливого». Але ліки від кровотечі, коли в тебе двадцять очок здоров'я і кам'яна недосокира, я особисто вважав би скарбом.
Зрізати мох каменем — це як стригти кота тупим мачете: і кота шкода, і мох шматується. Я довго крутив сокиру в руках, поки не знайшов на лезі місце, де скол був найтонший, і підрізав подушечки знизу, разом із тонким шаром ґрунту, щоб корінці не пошкодились. Перша подушка розсипалась у мене в пальцях (мінус одна), друга вийшла цілою, третя теж. Зібрав шість. Загорнув у лопух окремо від усього.
[ Відкрито навичку: Картографія (рівень 1). Пересохлий струмок нанесено на вашу карту. ]
[ Отримано статус: Спостережливий мандрівник. Відновлення витривалості в лісі +1 %. ]
Карта в кутку зору підросла на крихітний шматок: синя пунктирна ниточка там, де вчора був просто зелений простір. Нічого не коштує, скажете ви? Можливо. Але це вже була моя лінія на моїй карті. Хто ще в Южному знає про цей струмок?
Я пішов уздовж русла, бо воно, за моїми підрахунками, огинало пагорб із вежею з півночі. Метрів за сто русло підмило берег, і під корінням ялини темніла нора. Стара, лисяча, судячи з запаху (а точніше, з його відсутності: лисиця тут не жила давно). Біля входу, в пожовклій траві, щось блиснуло.
Уважність у мене була два. На старті було б один, і я, можливо, пройшов би повз. А так я зупинився, нахилився і витяг із трави залізну підкову завдовжки з палець. Ні, не підкову. Кресало: вигнута сталева пластина з вушком для шнурка, яку хтось колись загубив тут, біля нори.
[ Отримано предмет: Сталеве кресало. Міцність: 42/100. ]
Сорок два зі ста. Не новеньке, кимось затерте до блиску. Мисливець, мабуть, полював на ту лисицю і загубив, коли ліз у нору руками. Хто він був? Дійшов додому? Я не знав і вже не дізнаюся.
Кресало без кременю нічого не варте. Я глянув на свою сокиру. Скалка, яку я вчора прив'язав до палиці, була крем'яна.
Удар — іскра. Удар — дві. Одна впала мені на штани, і я почав її гасити з такою швидкістю, що Доглядач, мабуть, реготав.
— Гаразд, — сказав я кресалу. — Ти мені вже подобаєшся.
Вогонь. Вже не неандерталець! І попередження в довіднику пам'ятаю: без вогню не лізти. Вогонь у мене тепер був. Не смолоскип, не ліхтар, але можливість його зробити, а в цьому світі, здається, можливість важила більше за сам предмет.
Русло вивело мене на північний схил пагорба. Звідси вежа виглядала зовсім інакше: не руїна з завалом на вході, а глуха кругла стіна, оповита плющем від землі до самого пролому нагорі. Плющ був старий, товстий, із чорними, як дріт, стеблами. Хто сюди заходив? Ніхто, мабуть, років двадцять.
[ Рекомендовано: повернутися до головного входу для пошуку підвалу. ]
— Почекай, — сказав я. — Дай подивитися.
Я пішов уздовж стіни, розсуваючи плющ сокирою. Камінь, камінь, камінь. Мох. Мурашник. Знову камінь.
А потім сокира дзенькнула не об камінь.
Під плющем, біля самої землі, була решітка. Залізна, квадратна, трохи більша за мене, з прутами в палець завтовшки. Вона закривала отвір, що йшов не в стіну, а вниз, під вежу. Звідти тягнуло холодом і чимось солодкуватим. На решітці висів замок завбільшки з мій кулак, іржавий так, що зливався з прутами в одне руде ціле.
[ Знайдено: Прихований вхід у підвал Вежі Сліпого Мага. ]
[ Чудовий вибір маршруту! ]
— Не підлизуйся, — сказав я.
Ключа, звісно, не було. Була кам'яна сокира з міцністю сорок сім із п'ятдесяти. І старий ліс за спиною.