Пролог. Вантажне місце одне

«Вантажне місце одне. Вага брутто сорок два кілограми. Опис вмісту: обладнання ігрове. Крихке. Отримувач: Гнатюк О. В.».

Цю накладну я знав напам'ять, бо о третій ночі сам зняв свою коробку зі стрічки, сам просканував і сам поставив на палету «видача наступного дня». Скільки людей у світі можуть похвалитися, що особисто сортували власну мрію? Думаю, небагато. А скільки з них при цьому перевірили, чи не пом'ятий кут? Отож.

— Гнатюк, ти там її цілуєш чи що? — гукнув з іншого кінця терміналу Льоха.

— Перевіряю габарит.

— Габарит він перевіряє… За ці гроші ти міг би машину полагодити.

— У мене немає машини.

— От і я про те. — Льоха зареготав і пішов по каву.

Машини в мене справді не було. Було однокімнатне житло на п'ятому поверсі, нічні зміни через дві на третю і кіт на ім'я Бандероль. Кошеням його повернули відправникові в картонній коробці з написом «Не кантувати» (відправник, як з'ясувалося, помер ще до того, як коробка доїхала назад), і я, чесно кажучи, досі не певен, хто з нас кого тоді забрав додому.

Капсула «Ойкумени» коштувала мені трішки більше ніж рік заощаджень. Рік: я відкладав з кожної зарплати, відмовився від моря, двічі пропустив день народження брата (подарунок передав, а сам не поїхав, бо квиток — це мінус сорок кілограмів мрії). 

Три тижні відпустки — перша за два роки — почалися сьогодні о восьмій ранку. Якщо гра виявиться пшиком, я залишуся без грошей, без моря і з дуже дорогим лотком для кота.

Бо, скажу чесно, я боявся.

Не того, що гра буде погана. Того, що вона буде швидка.

Я прочитав за життя кілька сотень книжок про ігрові світи. Ті, де герой перші двісті сторінок копає руду, варить кривий суп і вбиває щурів у підвалі старости, — я перечитував. А ті, де на третій сторінці вже ГГ (головний герой) б'є дракона, — закривав. Щури — це святе. Нудний крафт — це святе. Без старту з нуля немає відчуття, що ти кудись виріс, а без відчуття росту навіщо взагалі починати?

Ще у двадцять сьомому, пам'ятаю, я питав у пошуковика, чи є вже ігри, де штучний інтелект стежить за гравцем і сам вигадує нагороди за нестандартні дії. Мені чемно відповіли, що ні, що років за п'ять-вісім, що «ми стоїмо на порозі». Поріг, як бачите, виявився завдовжки вісім років.

— Бандеролю, — сказав я, розрізаючи скотч, — якщо ця гра з тих, де бій кожні двадцять хвилин і ні хвилини спокою, ми з тобою подаємо на повернення коштів. Чотирнадцять днів, закон на нашому боці.

Кіт подивився на мене так, ніби особисто писав той закон і знав у ньому кожну дірку.

Реклама «Ойкумени» обіцяла Доглядача. Не майстра, не режисера, не бога — Доглядача. «Люди створили світ, — казав приємний голос у ролику, — а Доглядач стежить, щоб у ньому було цікаво саме вам». Далі йшла фраза, від якої я скривився: «Жодної хвилини нудьги!» Хвилина нудьги, між іншим, — це коли ти сидиш біля багаття, розбираєш трофеї і думаєш. Мені такі хвилини потрібні. Я в них живу.

Але в дрібному шрифті (я завжди читаю дрібний шрифт, це професійне) стояло інше: «Доглядач середнього рівня впливу не переписує світ і не нав'язує сюжет. Він спостерігає за вашими діями, оцінює їх і відповідає справедливою нагородою». Справедливою. Не епічною, не легендарною — справедливою. Заради цього слова я й віддав рік.

Капсула стала в кутку кімнати, між шафою і батареєю, і з'їла рівно те місце, де раніше сушилася білизна. Бандероль обнюхав її, чхнув і ліг на кришку. Я знімав його двічі (видно, теж любить розпаковку), налив йому води у дві миски, насипав корму на добу вперед і поставив будильники на телефоні: «ЇСТИ. СПАТИ. ПОГОДУВАТИ КОТА».

— Скільки там у них час іде? — спитав я сам себе вголос, хоча читав уже тричі. — Чотири до одного. Година тут — чотири там.

Тобто три тижні відпустки — це майже три місяці іншого життя. Чи вистачить мені їх, щоб перестати бути хлопцем із терміналу? Не знаю. Але на те, щоб убити десять щурів, точно вистачить.

Кришка зачинилася м'яко, як двері дорогої машини (я чув, як вони зачиняються, коли вантажив чужі). Стало темно й тихо, запахло новим пластиком.

Потім у темряві проступили літери.

[ Ласкаво просимо до «Ойкумени». Я — Доглядач цього світу. ]

[ Бажаєте пройти коротке навчання? Воно займе лише двадцять хвилин і включає бій із навчальними ґоблінами, політ на грифоні та… ]

— Ні, — сказав я.

[ Ви впевнені? Більшість гравців вважають навчання захопливим. ]

— Впевнений.

Пауза тривала на секунду довше, ніж мала б. Мені здалося — хоча, може, і не здалося, — що Доглядач трохи образився.

[ Створення персонажа. Оберіть расу, стать, зовнішність і клас. Готові образи: «Лицар», «Мисливиця», «Мандрівний маг». Преміальні образи доступні в крамниці. ]

— Людина, — сказав я. — Чоловік. Обличчя моє. Без класу.

[ Без класу ви не отримаєте стартових навичок і бонусів до характеристик. Усі характеристики дорівнюватимуть одиниці. Більшість гравців… ]

— …обирають клас. Знаю.

Клас — це коридор. Обереш «воїна», і світ сам поведе тебе до меча, до арени, до першого ж дракона. А я віддав за капсулу більше ніж рік не для того, щоб іти коридором. Я хотів, щоб мене вело те, що я зроблю сам.

[ Введіть ім'я персонажа. ]

— Гнат.

Прізвище, скорочене до ніку. На щось вигадливіше о восьмій ранку після нічної зміни мене не вистачило.

[ Персонажа створено: Гнат. Людина. Рівень 1. Клас: відсутній. ]

[ Сила 1. Витривалість 1. Уважність 1. Сприйняття 1. Інтелект 1. Мудрість 1. ]

[ Здоров'я: 20/20. Навички: відсутні. ]

Цього разу пауза була ще довшою.

[ Прийнято. Стартова точка: село Южне. Стартове спорядження: відсутнє. ]

Відсутнє. Я посміхнувся в темряві. Оце вже було схоже на правду.