Розділ 8. Чужі очі, кармічний урок і мої 50 років порожнечі

Минув час. Я думала, що піднялася, встала, ніби все нарешті налагодилось… Була впевнена: зміни на краще вже відбулися. Я навчилася говорити «ні» — відкрито, у вічі, без жодних виправдань. Я говорила з ними так, як ніколи за свої п’ятдесят три роки. Раніше я навіть у думках не наважувалася таке припускати, а тут — усе було висловлено.

Скажу відверто: я сама спровокувала цю розмову. Свідомо йшла на конфлікт, наражаючи себе та керівництво на це зіткнення, бо мовчати більше не могла. Та сторона теж не пасла задніх: знаючи основні закони маніпуляції, вони спілкувалися зі мною через третіх осіб. Це стало останньою краплею.

Мене спровокувало те, що моє тіло почало говорити зі мною значно гучніше, ніж розум. У мене повністю відмовили коліна. Ноги просто не слухалися. Я ще якось намагалася підійматися, ходити, але біль став нестерпним. Я чітко розуміла, що відбувається: я просто не можу і не хочу більше йти на цю роботу. У мене не те що душа кричала — все тіло волало від болю: коліна, ноги, поперек, руки. Я знову закувала себе в ті кайдани, які вже не мала сили тягнути. Знаючи, що чиню невірно, я навмисно зробила цей крок. Підсвідомість шепотіла: «Досить! Вистачить! Напиши заяву, звільняйся, йди! Інакше ти не просто душу знищиш — ти вб’єш своє тіло. Де ти хочеш опинитися: у лікарні чи в психушці?».

Ситуація стала нестерпною. Розмова була жорсткою, на підвищених тонах. Майже крик. Я трималася, бо йшла підготовленою, розуміючи, що має відбутися. Але з’ясувалося, що й інша сторона давно чекала цієї нагоди. Спочатку був діалог, та згодом я збагнула: мене не чують. Мене не хочуть чути. Вони говорили лише про свої болісні втрати та переживання, а те, з чим прийшла я — залишилося за зачиненими дверима. Про це взагалі ніхто не збирався говорити. Це було понад мої сили. Я сказала керівництву прямо: «Вибачте, але ви мене зараз не чуєте». На що почула: «Так, ми вас не чуємо».

Я зрозуміла, що конструктивного діалогу не буде. Це був монолог глухих. Тут усі працюють як обслуговуючий персонал. Люди, що мають статус і наукові ступені, перетворилися на прислугу. Звісно, я сказала про це: «У такому разі я припиняю нашу комунікацію. Ви не чуєте не тільки мене — ви не чуєте нікого, крім себе. Тому ми завершуємо цей монолог до кращих часів». Хоча я чудово розуміла: цих «кращих часів» у цих стінах для мене не буде ніколи.

Я не відчула себе переможцем у той момент, але сталося дещо важливіше — відгукнулося моє тіло. Біль почав відступати. Я нарешті почала діяти як самодостатня одиниця: як вчений, як професор, як доктор наук, який більше не бігає, не зашукує і не випрошує підтвердження своєї значущості у сторонніх.

А потім прийшло справжнє прозріння. Не можуть усі навколо бути «поганими», а я одна — «святою». Так не буває. І ось у цей день я отримала свій головний інсайт. А що, якщо причина в мені? Чому я крок за кроком потрапляю в те саме оточення, до тих самих людей, де щоразу отримую ще болючіший удар? Чому я щоразу ризикую впасти так, що одного дня можу просто не піднятися?

І я зрозуміла. Мною керує паралізуючий страх зробити щось «неправильно». Я до жаху боюся оцінки оточуючих. І це не лише колеги чи родичі. Це випадкові люди в метро, пасажири в маршрутці, водії в сусідніх авто — мені небайдуже, що скаже кожен із них! Я роками тримала цю фальшиву «картинку» ідеальної людини: найдобрішої, найактивнішої, тієї, що роздасть усю себе, аби тільки почути у відповідь: «Яка ж вона молодчина, професіонал, добра, гарна, прихороша!». Я роздавала себе по шматках, бо до смерті боялася зворотного зв’язку. Я шукала схвалення ззовні лише тому, що мені не було чого сказати про себе саму. Я не мала власної думки про свою особистість — я збирала її, як розбите дзеркало, у поглядах та словах чужих мені людей.

Він у мені, а я в Ньому. Ми завжди поруч. І коли мені стає зовсім кепсько, коли душа розірвана на шматки, а зібрати себе докупи неможливо — до кого я звертаюся? До Бога. Я прошу в Нього допомоги, прошу захисту, і раптом приходить усвідомлення: все моє життя, вся моя праця — це робота для Бога і на Бога. Я ПРАЦЮЮ НА БОГА. Ми звикли шукати підтримку ззовні, шукати собі «пару», аби вижити в цьому світі. Але моя істинна пара — вже в мені. Вона завжди зі мною. Якщо моя внутрішня сутність збалансована, гармонійна, перебуває у Божій благодаті — тоді й тіло зцілюється, і світ навколо змінюється.

Жахлива істина відкрилася мені: я не просто зраджувала себе. Я зраджувала Бога в собі. Озираючись назад, я бачу сімдесят сім своїх перевтілень. І в кожному з них я обирала не Його. Я обирала людське, матерію, тіло. А понад усе — я обирала те, що про мене скажуть інші. Чому я вирішила, що сторонні люди знають мене краще за ту Силу, яка привела мене в цей Всесвіт? Якби мною керувала людина, вона б уже давно поставила хрест на моєму існуванні. А Всевишній — дозволяє. Він дає дозвіл на нескінченні спроби.

Я щойно спіймала себе на думці: я постійно воюю. Не минає жодної секунди, щоб я не розробляла стратегічні плани чи військові операції у своїй голові. Я заздалегідь налаштована на негатив. Людина ще нічого не сказала, а я вже призначила її своїм кровним ворогом. Це справжня вендета, як у турецьких серіалах — кровна ворожнеча династій, що триває крізь віки.

Чому? Бо мною керують страх і тривога. Я вирішила, що краще вдарю першою. Нехай це буде несправедливо, але я першою поставлю іншого на коліна, щоб мені не було так боляче. Це страх оцінки, що дорівнює страху смерті. Я просто заткнула свою душу, я знищила голос Всевишнього в собі заради людських правил.

Хто сказав, що так має бути? Я обирала бути «правильною» для інших, а вони за це встромляли мені ніж у спину. Я купувала їхню прихильність ціною своєї божественної суті, але в цій угоді була лише одна велика поразка довжиною у вічність.