Розділ 3. Втеча. Золота медаль і відчуття власної нікчемності

Мене врятувало лише одне — інтуїція. Якимось внутрішнім відчуттям я розуміла, що повинна залишити цю родину. Повинна будь-що виїхати кудись навчатися, інакше просто не виживу.

Я закінчила школу на відмінно і здобула золоту медаль. Із цим "квитком" у нове життя я поїхала і вступила до вищого навчального закладу. Звичайно, це був периферійний виш, але для мене він став єдиним шансом на порятунок. Тут я маю бути абсолютно щирою і віддати мамі належне: я вступила до університету багато в чому дякуючи їй. За це я їй справді вдячна.

Але як тільки я опинилася далеко від дому, розпочалося найцікавіше — і найстрашніше. Спочатку я взагалі не могла знайти собі місця. Я була настільки зранена, що з жахом усвідомила: я не вмію спілкуватися з людьми. Я не знаю, як правильно поводитися, й взагалі я їх боюся, що дівчат, що хлопців. Я нічого не вмію і нічого не знаю. Єдине, що я вміла досконало — це прислужувати.

Коли я жила вдома, мої обов'язки зводилися до чорнової роботи. Я доглядала за сестрою, допомагала їй із навчанням, прибирала, виносила сміття. Я спускалася в підвал і тягала звідти важкі відра з вугіллям. А от до кухні мама мене не допускала. Вона просто вирішила, що я не вмію цього робити і що мені це не потрібно.

Щиро кажучи, і сама мама готувала не дуже. Усе, найкраще, що в неї виходило — це борщ, каша та смажена картопля. Про якусь домашню випічку чи кулінарні експерименти годі було й мріяти — вона готувала щось особливе лише на дні народження чи великі свята. Якихось повноцінних сніданків, де дітям смажать яйця чи готують щось поживне, у нас не існувало. Мій класичний сніданок — це два печива, між якими лежав шматочок масла, і склянка чаю. Ось і все.

Те, що в інших сім'ях мами печуть пироги і створюють затишок на кухні, я побачила вже школяркою, коли приходила в гості до інших дітей. Тоді я зрозуміла, як буває інакше. Але вдома я з цим змирилася. Рятували шкільні їдальні: якщо вранці ти перекусив печивом, то о десятій-одинадцятій годині міг нормально поїсти в школі. Це був великий плюс тих часів.

Отже, я вирвалася з дому. Але мої комплекси поїхали зі мною. Більше того, у новому середовищі вони загострилися, їх стало ще більше.

Саме в університеті я вперше гостро відчула, що мені соромно. Соромно за те, що моя мама — каліка. До інших студентів на посвяту приїжджали батьки — радісні, здорові, усміхнені. Моя мама теж приїхала. І я... я реально не хотіла, щоб її бачили.

Мені, дівчинці-підлітку, було нестерпно соромно, що моя мама шкандибає. Вона й сама не дуже хотіла приїжджати, мабуть, відчуваючи мій сором і свій власний дискомфорт. Та й мені цього не хотілося.

Давайте будемо відвертими і реально скажемо, що...