Пролог

Вода заливається у ніс і горло. Відчайдушно б’ю долонями, борсаюсь, наче жаба в окропі. Гади, які ж вони гади! Покинули мене, звалили. Навіть не оглянулись, варто було лише почути звуки сирени. А Антон взагалі ще й штовхнув, відтискаючи від вікна, і вухом не повів, коли почув, що я впала в басейн.

Чергова порція води заливається у горло. Намагаюсь її викашляти, а натомість ковтаю ще одну. Більше не можу. Не можу і все. Так тупо загинути тут, в басейні. Тупо і безвідповідально. Особливо, коли йшла мститись одному покидьку, щоб показати всю нікчемність його життя, а в результаті втрачаю своє. А він і знати не буде, хто я така.

Востаннє плескаю долонею по воді, важка парка уже добряче набрала води. Тягне донизу, наче кишені набиті цеглою. Крізь товщу води бачу, як все навколо заливає світло, погляд вихоплює розмитий чоловічий силует на краю басейна.. Ще встигаю подумати, а де ж обіцяний темний тунель, про який всі говорять, й перед очима розповзається темрява.  А в наступну мить наче злітаю в повітря.

Міцна рука тримає за шкірку, наче кошеня, витягує на долівку. А потім мої губи зустрічаються з чужими губами. Гарячий подих обпалює, зігріває застигле від холодної води тіло. І свідомість прокидається, а рука рефлекторно, натренована роками на одну й ту саму реакцію, розмахується та дає ляпаса.

Чоловік відсторонюється, я перевертаюсь на бік, кашляю, звільняючи нутрощі від води, а потім повільно сідаю, переборюючи нудоту. 

Голова вже починає варити, й щоки стають червоними. "Це ж був не поцілунок, дурепа, тобі робили штучне дихання!", ― єхидствує внутрішній голос. Треба хоча б спасибі сказати, а потім в ноги падати, що б відпустили й не викликали керівника фітнес-клубу, в який ми з друзями забрались, щоб… Щоб насправді наробити дурниць, бо тепер ідея здається безглуздою. А тоді, в гніві, я ладна була Лук'яна Радченка розірвати на шматки власними руками. Ненавиджу цього гада, ненавиджу всіма фібрами своєї душі! 

Повертаюсь, щоб перепросити, і слова застряють в горлі колючим клубком. Тому що об’єкт моєї ненависті прямо переді мною, а на щоці у нього чітка пляма від моєї долоні. 

― Навіжена! ― гарчить, розтирає почервонілу щоку.

Гикаю від страху, і задкую прямо на мокрих сідницях, знову в сторону басейну. Краще втопитись. Але він швидко хапає за гомілку і підтягує ближче. А потім підіймає на ноги, пильно вдивляється в обличчя, навіть підіймає, щоб наші очі опинились на одному рівні. Так легко тримає мене під пахвами, наче нічого не важу. Холодна вода стікає з волосся, куртки, кросівок і з плескотом вдаряється об поверхню басейну.

― Ти хто? ― хмуриться.

― Совість твоя! ― зухвало задираю підборіддя, хоч серце лякливим зайчам тріпоче у грудях. ― Прийшла нагадати, що за всі вчинки доводиться платити, навіть таким багатим красунчикам, як ти.

З насолодою дивлюсь, як ошелешення повільно розповзається по нахабному обличчю. Та оговтується він занадто швидко.

― Та я вперше тебе бачу, Совість! ― обурюється й злегка струшує. Але мої зуби все одно клацають, ледь не прикусивши язика.

― Я тебе теж, Лук’ян Радченко, ― ціджу, не ризикуючи широко відкривати рота. Мій язик мені ще знадобиться. ― Приємно познайомитись!

Й на емоціях різко хвицаю ногою. Він тихо охає.  Руки розтискається, а я знов плюхаюсь у басейну.

― Та ну йо… ― чую крізь товщу води, а потім знов мене дістають. Знову за шкірку. Тільки тепер, витягнувши, навалюється зверху всім тілом, фіксуючи кожну мою кінцівку.

― Далеко зібралась? Поліція вже тут…

Ковтаю пересохлим горлом. Не дивлячись на бурхливе життя проблем із законом ніколи не мала, і лячне слово “поліція” викликає дрижаки. 

― Ти ж не одна це все натворила… ― Задумливо обводить поглядом наші “художества”.

Мовчу, стискаю губи.

― Скажи, хто був з тобою, і я відпущу. Бачу, ти хороша дівчинка…

Борсаюсь, не покидаю намагань вибратись з-під його стокілограмової тушки.

― Помиляєшся, я погана дівчинка. А ще я своїх не здаю!

"Навіть, якщо вони зрадили...", ― подумки закінчую і відводжу погляд.

Щось сказати у відповідь він не встигає. Двері басейну раптом прочиняються. Боязко повертаю голову на звук і бачу чоловіка у формі охоронця. 

― Лук’ян Олегович, ― винувато розводить руками. ― Вони всі втекли.

Серце тривожно б'ється за грудиною. Втекли. В безпеці. А мені буде наука. Аби тільки батьки не взнали.

― Не всі... ― гмикає. ― Одна таки попалась. Клич до мене Захара. Здається, я знаю, як покарати цих вандалів.