Глава 68

Тірра

​— Це мої вибачення за твого батька, — втомлено прохрипів Распен, наче приніс квіти після сварки за з’їдений останній шматок пирога.

​Я мовчки дивилася на нього широко розкритими очима. Хіба це могло повернути мені батька? Чи заглушити німий біль у серці від його втрати?

​Не дочекавшись від мене бодай слова, Распен розчаровано усміхнувся і важко зітхнув.

​— Тобі більше не треба ризикувати життям. Я вбив твоїх ворогів і повернув тобі законний трон. Більше жоден тигр чи лис тобі не загрожує. Ти ж упізнала одного з них? Це клятий Баррет, який вирішив, що тепер він тут головний. А другий — король лисів. Дуже зручно було розправитися з обома разом, поки вони розважалися після підписання угоди про об’єднання королівств, — Распен гидливо сплюнув у траву й завмер, чекаючи на мою реакцію.

​Я ж продовжувала мовчки слухати, бо просто не знала, як реагувати. Він самотужки закінчив цю війну. Він урятував мене від затяжних боїв та смертей моїх людей, але водночас він залишався тим, хто відібрав життя у найріднішої для мене людини.

​— Коли я прокинувся після твого снодійного і дізнався, що ти зникла, та ще й потрапила в біду, я думав, що назавжди втратив тебе. Мене охопила така лють, із якою я просто не зміг впоратися. Якби він дав тобі вибір, якби обрав мене замість того п'яниці з його брехливим татусем, то всього цього не сталося б, — тихо промовив він, не відриваючи від мене погляду.

​— І замість того, щоб приєднатися до війська і вирушити до кордону з вовками, ти побіг жорстоко вбивати короля! — загарчала я. Моя пантера була готова будь-якої миті перекинутися, щоб вгризтися йому в горлянку, але я з останніх сил стримувала себе.

​— Він сказав, що це я винен у твоїй втечі! Що я мав краще стежити за тобою, що я невдаха й нездара, якого треба було вбити ще кошеням, а не годувати марно стільки років! Що я негідний бути поруч із тобою, і тим паче — керувати королівством! Що єдине, на що я здатний — це виносити помийні відра з замку! Я стільки років терпів його знущання, терпів те, як він знищував мене і переробляв під себе, а він узяв і виплюнув мені всі ці слова в обличчя? — прогарчав у відповідь Распен, стиснувши сильно кулаки.

​— Ти міг піти в будь-який момент. Він не тримав тебе зв'язаним… Ти міг піти й жити своїм власним життям, а не страждати! Я ж колись передавала тобі слова батька. Він казав, що ти вільний йти, якщо тебе не влаштовує таке життя, — я ледь вичавила з себе ці слова. Сльози знову підступили до очей, а горло перехопило від спазму. У нього був вибір, але він ним не скористався, обираючи далі страждати від батькового виховання.

​— Я не міг! — закричав він і зробив кілька кроків до мене. Я ж відступила назад, уже відчуваючи стопами прохолодну річкову воду. — Я хотів тебе! Я прагнув тебе, навіть ціною власної гордості й життя! Я кохаю тебе, Тірро!

​Распен підійшов іще ближче і раптом завмер, принюхуючись. Він частково перекинувся: крізь шкіру, огорнуту сірим сяйвом трансформації, пробилася жорстка шерсть леопарда, а зіниці звузилися в довгасті смужки. Я міцніше стисла клинки, готуючись до нападу, але він раптом почав повертати людську подобу.

​Хоча людською її тепер назвати було важко. В його очах спалахнуло якесь демонічне полум’я, яким він, здавалося, хотів спопелити все навколо — і мене в тому числі.

​— Твій запах… він змінився… — прохрипів «брат», спідлоба дивлячись на мене. По тілу пробігли сироти. У цю мить він виглядав по-справжньому моторошно. — Так пахнуть самиці, коли вже зачали…

​Я шоковано витріщилася на нього. Що? Що він меле?!

​— Ти божевільний, Распене! — прошепотіла я з розчаруванням. 

​— Хто він? З ким ти була? З цим паскудним левом, так? Ти вибрала його замість мене?! — зірваним від болю голосом прокричав Распен і знову рушив на мене. До нього залишалося якихось метрів п’ять, а мені відступати було нікуди, хіба що стрибати в річку.

​Я не знала, чи він дійсно відчув якісь зміни в моєму тілі, чи це була чергова стадія його божевілля, але сама думка про вагітність приголомшила мене до глибини душі. Не може цього бути!

​Я нічого не відповіла, і це розлютило Распена ще дужче. Він кинувся вперед, але не встиг зробити й кроку, як у його груди біля самого серця встромилася стріла. Распен завмер, опустивши погляд на закривавлений наконечник, що стирчав із нього і з силою витяг стрілу, розриваючи свою плоть. З рани великим потоком хлинула кров.

​Не роздумуючи ні секунди, я кинулася до нього саме в ту мить, коли його ноги підкосилися і ми разом рухнули на землю.

​Я поклала його голову собі на коліна і взялася гарячково обмацувати і притискати рану, намагаючись зрозуміти, куди саме поцілили і зупинити кров хоч трохи. Але руки тремтіли, сльози повністю застелили очі, і я у відчаї закричала на весь ліс:

​— Хто-небудь, допоможіть!

​— Не треба… — прохрипів Распен. — Так навіть краще… я помру в твоїх обіймах.

​— Ні, не помреш! Ти гнитимеш у темниці за все, що скоїв, але не помреш, чуєш?! — прогарчала я.

​Саме в цю хвилину я чітко усвідомила, що попри все не бажаю йому смерті. Навіть після того, як він убив мого батька, я не змогла б забрати його життя. Десь на самому дні мого серця я все ще любила цього монстра, на якого його так старанно перетворив мій батько.

​— Тірро… Пробач мені… — хрипів Распен. Кров із його рани продовжувала текти, хоч як сильно я затискала її руками. 

​Почувся тупіт ніг. До мене підбігли перевертні з патруля. Вони різко зупинилися, втупившись у нас із Распеном, не розуміючи, що робити.

​— Чого ви витріщилися?! Врятуйте його! Зупиніть кров! — волала я на все горло, хоча в глибині душі розуміла, що все безнадійно. Всі наші стріли були змащені отрутою. Навіть якщо наконечник не зачепив життєво важливих органів, отрута все одно випалювала тіло зсередини, як тільки проникала в кров.

​— Сестричко, не плач. Прощавай… — ледь чутно промовив Распен і заплющив очі. Його тіло почало стрімко розслаблятися.