Глава 58

Тірра

Цей день не був схожий на жоден із прожитих мною двадцяти років. Стільки емоцій: від шоку й здивування до цілковитого щастя.

​Зараз, посеред ночі, коли поряд сопе мій втомлений «особистий масажист», я розумію, що ніколи не почувалася настільки коханою і щасливою. Не знаю, що чекає на нас далі, але я вирішила насолодитися цим моментом сповна, щоб зберегти його в пам'яті назавжди.

​Не встигла я заплющити очі, як пролунав будильник Ніка. Час на роботу. Чоловік ліниво потягнувся й вимкнув цей дратівливий звук. Повернувшись до мене, він ніжно усміхнувся і поцілував у губи.

​— Доброго ранку. Готова побачити моє місце роботи? — сонно прошепотів він.

​— Звісно. Хочу подивитися на серйозного Ніколаса Мейкерса. Мені цікаво подивитись на всі твої сторони, — я провела долонею по його шорсткій щоці.

​— А якщо я тобі таким не сподобаюся? — запитав він, обіймаючи мене за талію.

​— Ти мені подобаєшся будь-яким. Навіть коли хропиш, — пожартувала я й пирснула від сміху, коли він легенько ляснув мене по сідниці.

​— Тільки подобаюся? — Нік почав покривати моє обличчя дрібними поцілунками.

​— Ні... не тільки. Я тебе кохаю, — щиро відповіла я й сама потягнулася до нього за поцілунком.

​Він відповів з усією пристрастю, нависнувши наді мною.

​— Я теж тебе кохаю, — прошепотів Нік мені в губи й знову їх накрив своїми.

​На роботу ми запізнилися на годину. Добре, що він тут головний і ніхто не буде його сварити. Мій перший візит у «світ офісів» обіцяв бути цікавим.

Ми зайшли у велике приміщення з м’яким світлом. Тихо лунала спокійна музика. Навколо було повно різних тренажерів — схожих на ті, що стояли у Ніка в підвалі, але їх було значно більше, і деякі я бачила вперше. Від нетерпіння я ледь не підстрибувала — так хотілося випробувати їх усі. Нік помітив це і тихо засміявся.

​— Спершу зайдемо в кабінет, переодягнешся, а тоді підеш займатися, — сказав він, прямуючи до дверей у самому кінці залу.

​Весь цей час він тримав мене за руку й коротко вітався з людьми, повз яких ми проходили. Це були тренери та клієнти. Дехто здивовано озирався, мабуть, керівник не часто приводив дівчат до себе в офіс з самого ранку.

​— Ось і моє гніздечко, в якому я майже жив до твоєї появи, — весело сказав Нік, зачиняючи за нами двері.

​— Тут гарно, — щиро відповіла я, оглядаючись.

​Кімната була просторою: світлі стіни, книжкові полиці, великий диван під стіною і невелика шафа. Посередині стояв довгий стіл з кількома стільцями, а на його краю — комп’ютер. З великого відчиненого вікна долинав шум вулиці: гул машин, голоси людей, гавкіт собак. Життя вирувало.

​— Я тут періодично ночував, коли засиджувався над паперами, — сказав Нік, обіймаючи мене.

​— Якщо сьогодні затримаєшся, я складу тобі компанію. Диван наче достатньо великий для нас двох, — грайливо зауважила я, притискаючись до нього всім тілом.

​— Якщо ти продовжуватимеш у тому ж дусі, ми не повернемося додому кілька днів, — низьким голосом відповів Нік і легенько прикусив мою нижню губу.

​— М-м-м, навіть не знаю, подобається мені ця ідея чи ні, — жартома замислилася я.

​— Ти зведеш мене з розуму, кицю, — промовив він і потягнувся за поцілунком, але я вчасно відскочила. Він зробив таке кумедно-здивоване обличчя, що я не витримала й голосно засміялася.

​— Йди до своїх папірців. Мене чекають тренажери, — знущалася я далі.

​— Ти жорстока жінка! — він насупився, ніби справді образився, але кутик губ зрадливо тремтів від сміху.

​— Ми й так запізнилися. Солоденьке буде після роботи, — усміхнулася я і дістала з сумки свій спортивний одяг.

— Обіцяєш? — вже жвавіше спитав Нік, і в його очах знову з'явився азартний вогник.

​— Обіцяю, солодкоїжка, — усміхнулася я. — А тепер йди шукай мені тренера, поки я перевдягаюся.

​Він не рушив з місця, натомість зробив крок ближче, впритул до мене. Його погляд став вивчаючим.

— Ти що, мене соромишся? — хитро спитав він.

​— Ні. Просто я здогадуюся, чим усе це скінчиться, якщо ти залишишся. Йдіть, містере Мейкерс! Вам ще працювати, — командним голосом гримнула я, вказуючи пальцем на стіл з документами.

​— Слухаюся, моя королево, — відповів він з абсолютно серйозним виглядом і нарешті рушив до виходу.

​Він уже майже зачинив двері, коли я почула тихий, ледь вловимий шепіт:

— Кохаю тебе.

​Клацання замка — і я залишилася в кабінеті одна. Кілька секунд я просто стояла посеред кімнати з дурнуватою усмішкою на обличчі, дивлячись на зачинені двері. Треба було збиратися з думками, адже за кілька хвилин мені доведеться вийти до незнайомців і опановувати їхні дивні залізні машини.

​Я швидко скинула джинси з сорочкою і витягла з сумки обтислі лосини та топ. Мері казала, що саме в цьому земні дівчата ходять в спортзал. Сподіваюся, в такому буде зручно.