Глава 56

Тірра

Ми виїхали на широке шосе, і ліс нарешті залишився позаду. Я все ще краєм ока видивлялася туман між деревами — портал міг відкритися будь-якої миті, і ця думка не давала спокою. З одного боку, я мала повернутися, щоб розрахуватися з тими, хто мене зрадив. З іншого — був Нік. Поруч із ним моє серце пантери ставало напрочуд спокійним, і я розуміла, що забути його буде неможливо.

​Ми проїхали наше «мічене» дерево. Папірець на місці — отже, мене ще не шукали. Я видихнула. Принаймні цей день належить нам. 

Я поглянула на ​Ніка, він помітив мій погляд і широко усміхнувся. Потім почав мугикати щось під ніс, виглядаючи абсолютно щасливим.

— Все нормально? — м’яко спитав він. — Якщо захочеш назад у тишу, кажи, ми одразу розвернемося.

Він на мить відпустив кермо і швидко торкнувся моєї щоки. Його пальці були теплими, і це заспокоювало краще за будь-які слова.

— Треба було взяти клинки, — пробурмотіла я, повертаючись до вікна. — У такому місті з ними було б якось надійніше.

Нік лише тихо засміявся.

​Зелень Частейн-Парку швидко змінилася на асфальт і бетон. Я притислася до скла, намагаючись зрозуміти, як тут усе влаштовано. Спершу ми минали величезні приватні будинки з ідеальними газонами — вони здавалися мені занадто штучними, наче картинки. Але далі стало ще дивніше. З'явилися високі металеві стовпи з павутинням дротів, яскраві щити з обличчями людей і нескінченний потік машин.

​А потім я побачила Бакхед. Велетенські скляні вежі впиралися прямо в небо. Вони виблискували на сонці так сильно, що очам було боляче. Це місто не було схоже на кам'яні фортеці мого світу. Воно здавалося величезним залізним звіром, який дихав шумом і гарячим асфальтом.

​— Вітаю в Атланті, штат Джорджія, — сказав Нік, впевнено лавіруючи в потоці. — Сьогодні я покажу тобі справжню Землю.

— Нам до такого ще тисячі років розвиватися, — похитала я головою.

— Ну, ми теж не за один день це збудували, — усміхнувся він.

​Я задерла голову, розглядаючи хмарочоси.

— Як вони не падають? — прошепотіла я. — Лише скло і жодного каменю. Це виглядає так, наче вони можуть розбитися від сильного вітру.

— Це просто інженерія, — пояснив Нік. — Ніякої магії, лише розрахунки.

​Повз проносилися вітрини з дивними нерухомими ляльками в різному одязі. На тротуарах юрмилися люди. Вони кудись бігли, притискаючи до вух свої телефони, і зовсім не дивилися на сонце чи на ці неймовірні будівлі. Все навколо гуло, рухалося й пульсувало так швидко, що в мене почала паморочитися голова.

​— Тут занадто всього... — нарешті видихнула я, відкидаючись на сидіння. — Кольорів, звуків, заліза. Ваше життя — це якийсь суцільний забіг.

​Нік плавно зупинився на світлофорі й подивився на мене. Його теплий погляд був єдиною зрозумілою мені річчю в цьому хаосі.

— Тому ми зараз вийдемо, візьмемо кави з гамбургерами й просто посидимо осторонь. Будемо спостерігати за цим театром, як глядачі. Обіцяю, тобі сподобається.

​Він звернув на парковку, і я відчула, як серце знову прискорило ритм. Моя перша справжня прогулянка в цьому дивному світі починалася прямо зараз.