Глава 8

Я ледь не вписалася в нього лоб у лоб біля повороту до головної галереї. Распен стояв там, наче частина кам’яної стіни — нерухомий, похмурий і зі схрещеними на грудях руками. От вміє ж людина псувати інтер'єр своєю присутністю. Вирішив добити мене остаточно? Дякую, мені вже вистачило батьківської «турботи» про моє особисте життя.

​Спробувала оминути цей живий монумент, не піднімаючи очей. Останнє, що мені було потрібно — щоб він помітив вологий блиск у моїх очах і почав ставити незручні запитання. Але Распен, як завжди, спрацював на випередження, перегородивши шлях так технічно, ніби я була ворожим диверсантом на його території.

— Він сказав тобі, так? — голос Распена прозвучав низько, майже як глухе гарчання леопарда, що готується до стрибка.

— Пропусти, — кинула я. Намагалася звучати владно, як і належить майбутній королеві, але мій голос зрадницько здригнувся на останньому складі, перетворюючи «сталевий наказ» на жалібне скиглення. Трясця! Мені досі погано вдається приховувати свої емоції, скільки б батько мене не вчив.

— Тірро, подивися на мене, — вільна рука Распена лягла мені на плече. Вона була гарячою, важкою і... занадто власницькою. 

Я змушена була підняти голову, його бурштинові очі дивилися прямо в мою душу. У цьому погляді не було співчуття, там була лють, яку він ледь стримував.

— Він вирішив продати тебе, — злісно вимовив Распен. — Продати тим слизьким гадам з клану тигрів, щоб купити собі ще кілька років спокійного сну на троні. Ти це розумієш?

— Він намагається врятувати королівство! — вигукнула я, нарешті скидаючи його руку. — Він мій батько і твій король! Він не має вибору!

— Вибір є завжди, тільки він його не дає, — Распен зробив крок до мене, змушуючи відступити до стіни. —  Ти — принцеса. Ти не можеш належати такому нікчемі, як Гаррет Сейр, він не здатен захистити навіть свій хвіст, не те що тебе.

— А кому я можу належати? Тобі? — я виклично підняла підборіддя, хоча серце калатало десь у горлі. — Ти мій брат і охоронець, Распене. Твій обов’язок — підтримувати моє рішення, яким би воно не було.

Він раптом замовк. Обличчя стало непроникним, наче вирізаним з граніту, лише ніздрі ледь помітно роздувалися. Распен нахилився до самого мого вуха і я  відчула запах лісу, заліза та небезпеки, що завжди йшов від його шкіри.

— Я твій щит, Тірро, я це добре знаю, — прошепотів він так тихо, що в мене холодок пробіг по спині аж до кінчиків пальців на ногах. — Але щит іноді стає стіною, яку неможливо подолати. Я не дозволю йому віддати тебе тим покидькам. Крапка.

​Він розвернувся і пішов геть, залишивши мене в холодній тиші коридору. О Боги! Якийсь божевільний день. Якщо я доживу до вечора і не перекушу комусь горлянку від стресу — це буде справжнє диво.