34. Малий.

Ю.

Ох, не можна бути такою закоханою! Після чергового побачення аж ніжки підкошуються!

...Та що мені те "не можна", якщо я хочу. І ніщо не змусить мене перехотіти або втратити "моє". А Ярославчик вже мій? Якщо вірити його словам — то так.

Не змогла його покинути. Не змогла піти. Через це тепер не знаю, як Міланці в очі дивитись. Вона народила на минулому тижні дівчинку і тепер кличе в гості. Поки що доводиться відмовлятися, мовляв, робота, дитина не хрещена — раптом зурочу. І моє щастя, що поки що відмовки діють. Однак, не матимуть же вони довгий ефект. Доведеться колись все ж щось інше вигадати.

Та засмучує мене найбільше не це, а той факт, що людина, котру я знаю рік — стала мені наближчою з усіх і я їй довіряю дужче, ніж будь-кому. А от подругу, з якою приятилюю вже майже десять років — доводиться цуратися та відмовлятися від неї. Та що не зробиш заради кохання?

Ярославу я все розповіла щиро. Про Мілану її почуття і про свої також. Він поставився до всього розуміючи і запевнив мене, що кохає саме мене і будь-яка інша дівчина в порівнянні зі мною для нього ніщо. З Міланою присягнувся більше не перетинатися. А щодо Христі, то пообіцяв, що та скоро з'їде, аби я ревнощами не мучалася.

Ось такий турботливий у мене хлопець! Крім того, він сказав, що з алкоголем зав'язав. Справжнє чоловіче слово дав навіть! От такий відповідальний він у мене.

Поки що про наші стосунки я не хочу комусь розповідати. Та й Яр не натякав на це. Та й розголос нам не треба. Достатньо, що учасники його гурту знайомі зі мною. Ну й один його родин, якщо Яник рахується. До заручин нам ще далеко — ми тільки на стадії "перші поцілунки і обійми", то ж з батьками знайомити ще немає нагальної потреби.

А вони в нас будуть колись, ті заручини?.. Вірю, що так.

Все-таки, як це прекрасно — кохати.

***

Я.

Дитячий плач почув ще на сходах. Сумнівів, що він линув не із моєї квартири — не було. В Петриків, що мешкали навпроти, діти вже досягли шкільного віку і скигляли лише коли їм забороняли йти гуляти на вулицю. Зараз же вже пізній вечір і діти мають спати. От би про це знав наш малий...

— Я вдома! — гукаю з порогу та натомість ніхто до мене не озивається. Не рахуючи малого з його скиглянням, ясна річ. Крім нього на мене дійсно тут не чекають.

Швидко скинувши взуття, одразу ж мчу до кімнати — в моїй однокімнатній квартирі більше й нікуди податися. І аж серце в п'яти впало коли побачив, що малий клубочок, абияк запеленатий в світлі пелюшки з повітряними кульками, лежав на самісінькому краєчку дивана! Ще бодай п'ять хвилин, ще декілька рухів дитячого тільця — й криків стало б більше... або менше. Тут вже, як би пощастило.

Я беру його до рук. Почувши тепло людського тіло, дитя захожується криком з новою силою. Вимагає їсти і любові. Справжній чоловік. Я б також від такого не відмовився.

Хоча... Мабуть, дещо ще йому потрібно.

— Вибач, командире, мої нюхові рецептори лише зараз вчуяли дивних запах. Зараз знайдемо підгузок і виконаємо ваш наказ, — улюлюкаючи, промовляю до нього, скрізь сльози і плач. — Неля, ти де є? Чого малий розривається? Він мало не гепнувся головою об підлогу! Сусіди знов скаржатись будуть, що ніхто не дивиться за ним! Підгузок он повний ще! Ти його хоч кормила? — підвищивши голос, репетую, аби перекречати дитину.

Знаходжу підгузок, вологі серветки, тальк, розкладаю пелюшку для переодягання на дивані — та відповіді немає. Роздягаю малого. Замінюю те, що спричиняє неприємний запах, ретельно витираючи дитя. Одягаю малого у новий сліп та повзунки, перев'язую чепчик, пеленаю у нову пеляшку, хоча знаю, що ефекту мало від цього, бо він вже дорослий і вибирається з неї на раз і два... А ніхто так і не дає жодної відповіді.

Після перевдягання мале моє диво вже не так голосно волає, проте сльози ще котяться, бульбашки з ротика піняться, а тільце тремтить. Це вже нервове. Точніше, емоційне збудження нервової системи, якщо я вірно пам'ятаю статті з інтернету, які перечитав, щойно довелося стикнутися лобом з дитячим вихованням.

Мабуть, малий хоче їсти.

— Йдемо на кухню, сонце, — промовляю до тримтячого командира, через "не хочу" вирушивши до іншої кімнати для пошуків дитячої суміші. Знаю ж, що там побачу якусь неприємну мені картину.

Та картина дивує більше, ніж передчував.

Прямо на підлозі кухні розпласталася зірочкою Неля, а поруч з нею помічаю кілька порожніх пляшок...

Твою ж..! Чорти б..! Очманіти і..!

Не передати словами, в якому я захваті. І в якій люті. На емоціях хотілось би цокнути ногами десяток разочків це лежаче тіло, але не став — дитина ж на руках. І треба шукати суміш.

Але пошуки не дають результатів.

Робити нічого. Малий плакати ще не припинив, а його мама спить після непомірної дози добірного самогону. Доведеться знов просити допомоги у тої, хто не відмовить. До того ж йти не довго — лиш до сусіднього під'їзду.

— Привіт. Ми знов до тебе. Допоможеш? Ми їсти хочемо, — з порогу заявляю я, а малий підвищує гучність крику ніби в моє підтвердження, щойно Христя відчиняє двері.

Господиня без слів пропускає нас до хати, не затримуючи на порозі. Вже з вхідних дверей мені запахло чимось смачним. Ммм. Страви Христі — то особлива насолода... Та обійдусь якось. Головне, щоб дитину нагодувати чим знайшла. Павлика вона ж також сумішшю годувала і залишились ще запаси. А якщо й немає такого — то є груди. Вже траплялось, що вона прикладала до них мого малого.

Ношу з моїх рук дівчина турботливо забирає, коли ще не встигаю й розутися, й зникає з коридору. Я ж топчуся й далі тут, загинаючи лікті.

Як же ж все змучило мене! Як все стоїть поперед горла! Кожен день одне і те ж. Дитячі крики. П'яна Неля. Робота... І лиш одне моє єдине світло — Юля. Та воно далеке, що тунельне. Не світитиме мені ця дівчинка, поки в моєму житті є цей плач і п'яна співмешканка...

До речі, плач стих. Лев заспокоївся. Я ж знав, куди йшов. Материнське серце Христі ніколи не залишається байдужим.