33. Я. Часникові пестощі.

— Юлю, про що ти?

— По очам бачу, що ти пиячив. І он в мій бік навіть не дмухнеш. Вчора тебе не було чому? Заливав в горлянку щось горюче?

— З чого ти взяла, що я пив?

— Відповідай на моє питання. Я чекаю, — грізно блимнули смарагди.

— А якщо не відповім?

— Отже я піду і ми більше ніколи не зустрінемось. Ми маємо попрощатися.

— Навіть так..? — очманівши, облизую губи. Від подиву і бентеги можна й зневоднення легко отримати! — І що ти хочеш почути? Що я не відповідаю твоїм ідеалам?

— Що ти не стримав своєї обітниці, — категорична, як ніколи раніше, дівча підвищила голос. — Я не бачу майбутнього з людиною, котра постійно напивається. Вважай це моїм принципом.

— Але я стримав обіцянку. Я не пив ось уже з понеділка.

— А відвертаєш голову тоді ж чому? Соромно в очі дивитись? А-ну дмухни на мене!

В голові безлад. Не знаю, що й думати щодо цієї дівчинки. В нас все було наче так добре. Я намагався забезпечити їй цікаві побачення, які б викликила в неї позитивні і насичені емоції і думав, що це впливає на неї добре, корисно. Дівоча сором'язливість втікла вже на другому побаченні, потім між намі налагодилось і взаєморозуміння, ми ніби на одній хвилі опинилися, вона дізналася багато чого про мене, а я про неї.

Проте, щось пішло не так. І я хоч був не проти трохи зробити Юлю розкутішою, але вона аж перевищила дозволений ліміт. Воно лиш зверху гарно та тихо, а всередині ворушиться лихо? Несподівано навіть для мене. Ультиматуми, догани, у всім вбачає не щирість.

Ще ти ба до чого прикулупалася! Помітила, що я відвертаюся і рота затуляю! Ну так, я роблю це зумисне. Але ж навіщо одразу робити з мене п'яницю? І що, дмухнути щосили в її мармизочку, щоб вона перекособочилась?.. Та ні. То перебір. Шкода принцеси.

— А не треба було переносити час зустрічі, — зпересердя буркаю, щільно зімкнувши зуби. Не зізнаюся ж я їй, що наївся борща з часником кілька годин тому, зовсім забувши про побачення! А то ще буде тоді тріпати нерви і зацькує за погану пам'ять... Та я був такий голодний, що забув за наслідки. Так цілу головку частику й зхрумав...

— То ти визначаєш, що зловживав?

— Ні, — відвертаюся ще сильніше вбік.

— Тоді дихни на мене.

— Не буду.

— Слабо чи що? Ну тоді прощавай, — розвертається раптово дівча й йде собі, змушивши мене очманіти.

— Ти куди?! — хапаю її за руку, поко вона не далеко відійшла. — Хочеш, аби не відвертався? Ну тоді тримайся! — розлючуюся, вже не в силах стримувати себе і розвертаю дівчину.

В зелених озерцях помітив розгубленність та це мені не завадило. Вже давно хотілось поцілувати її, але носився з нею, наче з писаною торбою. Та вона ж принцеса! Та я ж буду заради неї вдавати із себе кращого, ніж я є! Та вона ж заслуговує на шанобливе ставлення! Все це зупинило мене. Та зараз, коли з її вуста плетуть байдиги — не втримався.

Якщо вона вимагала рішучості — то чом би й не дати те, чого просить? І я потягнувся до її губ. Солодких, м'ягких і таких пластичних.

Неначе звір, накинувся на неї, згріб в оберемок й притис, визволивши на волю всю сплячу енергію, що бурхливою річкою вже давно хотіла вийти з берегів. Принцеса від несподіванки тільки пискнути встигла та, на моє везіння, сильно не причулася.

— Вибач, — віддалившись від неї губами, але досі притискаючи до себе, промовляю після довгоочікуваного поцілунку.

Смарагдові прірви вчепились в мої дві вуглинки, пробурили все обличчя. Коли ж на дівочій мармизочці малюється відраза — відпускаю її.

— Що тхне, то тхне від тебе огого... І чому одразу не сказав? — скривилася сердешна.

— А що я мав казати? "Я тут часника наївся, тому давай погуляємо на відстані у двісті метрів?" — сміюся.

— А цілуватися тоді чому поліз? Такі часникові пестощі, якщо бути відвертою, не надто приємні. Ти ж обіцяв, що інтимні моменти виключно з моєї ініціативи та бажання будуть. Ти збрехав мені.

Ну от і почалося. Вірогідно, вона сьогодні не їла нічого, якщо голіруч мої мізки виїдає вже з перших хвилин.

— Та я з тобою щирий. Не сумнівайся. Я розумію, що тобі важко довіряти людям після певного досвіду стосунків і повір — я в жодному разі не хочу завдавати тобі болю. Я намагаюся робити все так, щоб тобі сподобалося, але ти сама накинулася на мене з цими питаннями й наклепом. Хотіло дізнатися, що за запах? От. Тепер знаєш.

— Ага... А я ще хочу дещо знати. Бо знаєш, більше всього я ненавиджу брехню, — сказала, що відрізала. — З чим їв часник?

Від питання не знаю, що робити. Стояти чи падати? І як це розуміти?

— З борщем, — ніяковію, але відповідаю.

— А хто його тобі готував?

— Я сам.

— Ти вмієш готувати борщ? А не Христя, часом готує для тебе з любов'ю?

Оце так чудасія! Що за чортибатькащо? До чого тут Христя? Від здивування, втрачаю здатність говорити. Не збагну, до чого ці порожні балачки. Тим часом Юля не вщухає:

— А сорочки хто тобі оці білесенькі пере? А прасує? Скажеш сам? А може Христя?

Здуріти можна. Юля що, ревнує мене? Вона. Мене. Ревнує. Справді?! Ще й до кого? До Христі?! Я ж їй з самого початку пояснив ситуацію. Вона мені не повірила?

— Я сам за собою доглядаю.

— Та невже? І звідкілля ми такі благородні взялись? А чи точно? Живеш не перший місяць з жінкою і ні разу не поглянув на неї?

— Юлю, що не так? Ми ж обговорювали цю тему. Між мною і Христею нічого не має.

— А я тобі не вірю. І більше всього я ненавиджу брехню, — сказала, що відрізала. — Ти колись, пам'ятаю, з моєю подругою цілувався, бо хотів насолити мені. А подругу мою змусив розіграти сценку для колишньої. Ти всім завжди брешеш. І мені брехав.

— Не брехав я тобі ніколи. А решта... А решта в минулому, — зітхаю. Й раніше знав, що рано чи пізно доведеться це обговорити, згадати, але наразі розумію, що не готовий, бо пояснити те, причини чого я й сам не знаю — складно. Деякі речі не потребують пояснень. Їх треба приймати такими, якими вони є. Особливо, якщо це стосується минулого, якого вже не змінити. Сенс шукати пояснень тому, що вже не має значення? Значення має лише момент тут і зараз.