22. Ю. Аби ти усміхалася.

Нарешті той пам'ятний день минув! Було нестерпно весь час бути серед людей. Ще й які приставучими бували інколи.

Найгірший момент за все весілля — коли комусь стукнуло в голову побачити, як дружба дружку цілує. Єдина надія була лиш на адекватність Ярослава. Але... Він поцілував мене в щоку і публіка це не прийняла. Я збагнула, що треба негайно щось зробити. В паніці згадувала слова, які колись почула від далеких родичів. Завчила на крайній випадок тоді, зовсім не думаючи, що він взагалі колись станеться.

Я тоді вибігла із залу — тільки мої п'ятки й бачили. Стало прикро, що ніхто мене не захистив. Всі були тільки раді, аби мене цілували. Але з якого дива? Хто він мені і хто я йому, щоб таке витворяти?

Колись мене вже цілували привселюдно, під примусом натовпу. Шкода, що я тоді не знала про це і думала, що саме так виглядає романтика.

Цього разу я не повелась. Та плакала так само довго, як і колись, коли мені розбивали серце по шматочкам. Тільки думки були ті ж, що й колись. Як він міг? Навіщо? В чому вбачає сенс?

Ярослав незадовго до того моменту вже танцював зі мною. Дякуючи Валєрчику. Краще вже з Яром, ніж з тим, хто одного разу розпускав до мене руки. Принаймні Яр не з таких вольних. Щоправда, словами й своїми піснями вправно й глибше вміє влізти в мою душу. Та й усмішкою.

Він ще раз запропонував мені піти на побачення. Уявити тільки! Скільки часу минуло, а він пам'ятає? Однак, побачення — це не похід до супермаркету і до таких подій я ставлюся упередженно та прискіпливо. Спершу треба довести, чи заслуговує хлопець на побачення. І, як виявилося, Яр навіть не може сказати, навіщо йому йти зі мною на нього. То про що тут говорити?

Та годі про сумнівне. Траплялось і хороше. Наприклад, безмежна радість за Мілану і щастя, що я можу розділити цей день разом з нею. Бачити її, наповненною коханням, було одне задоволення.

Та найкращий момент — коли я спіймала букет нареченої!

І подумати б не могла, що він буде мій. Це означало, що якщо ця маленька мрія здійснилась, то може здійсниться ще й інша та й буде мені скоро принц... От би його ще розгледіти та впізнати.

Зараз саме дивлюсь на цей букет та й думку гадаю про це. Цікаво, а яким буде моє весілля? А я буду гарною нареченою? Дивлячись на мене чи з'явиться бажання у інших дівчаток підрости й вийти заміж? А яким буде мій принц? Вродливим? Високим? Буде носити мене на руках? А як буде цілувати? А чи буде мені готувати сніданки? А як ми назвемо дітей? Я б хотіла двійню. Ну щоб двох, але й не мучатись довго...

Та що ті мрії! Принца ж нема. А є тільки букет. І після мого життєвого досвіду я ще не планую підпускати до себе когось близько. То ж, вибачте всі, проте чекати вам мого весілля, — як рака, що свисне на горі. Так й передам своїй двоюрідній тітці, яка питає повсякчас, коли телефонує, чи нема ще в мене жениха.

Які там женихи! Одні пройдисвіти й алкоголіки. Он один кличе на побачення, а потім що? А потім напивається. Вчора він навіть не дочекався завершення весілля — Мілана з Максом тільки торт різали, а Яр вже й заснув, писком в'їхавши в оселедиць. Ось так все банально.

Якісь незрозумілі в мене почуття до нього після вчорашнього. З одного боку, я наче й закохана в нього, бо він такий талановитий, романтичний, душевний, має такий голос, таке тіло, вроду... Але Яр п'є. І це перекреслює абсолютно всі його досягнення.

Дідусь так само пиячив. А потім до бабусі руки прикладав, бо та йому мораль читала. Й батько мій, коли радіаційного впливу зазнав, з горя, так би мовити, чарку другу перехиляв, бо так менше болить і менше думається. А де друга — там і третя. А де третя — там й десята. І вітчим любить перехилити, якщо щось в житті буває не по його, що трапляється вкрай нерідко.

Ясна річ, обставини життя не завжди складаються, як нам хочеться, проте не можна ось так опускати руки та припадати до чвертки! Як би не було боляче, але треба боротися, а не шукати порятунку чи істину на дні пляшки.

Хоча, у кожного свої крайнощі. Як же мені, депресивній людині, цього не знати. Та я ж, якби мені погано не було, не напивалася ніколи до свинячого визгу!.. Про самогубству думала — так... Але ж не про алкоголь!

Втім, залишимо минуле у минулому й будемо жити сьогоденням. А що у нас сьогодні? А сьогодні зустріч із сім'єю Шевченків. Другий день весілля, але вже у вузькому колі.

Цікаво, чи буде там Ярослав? А може він ще не відійшов від учорашнього? Думаючи про це, обираю собі вбрання. Сукня нижче колін вільного крою із повністю закритими рукавами та шиєю. Чом би й ні? Все, як я люблю. Хотіла в ній  дружкувати, але Мілана заборонила, запропонувавши одну із найстриманніших своїх... Ага, стриманна сукенька. Весь день лише ноги свої й намагалася прикрити. Довелося майже весь час сидіти за столом. Вставати дозволяла собі рідко, бо кожний дивився мені на ноги... Ну, так мені здалося.

До призначеного місця дістаюся не дуже довго. Вечір неділі, зима — маршрутки майже порожні. Мене зустрічає Аліна на порозі пабу й ми заходимо всередину. Вона сьогодні вже без свого Отелло, який вчора не відходив від неї майже нікуди і пильнував, щоб зайвий раз ніхто не дивився на його кохану. Жахливий характер. І як тільки Аліна його витримує?

В пабі грає жива музика. Здається, сьогодні якийсь кавер-день. Бачу на сцені бенд, що виконує музику закордонних хітів.

Не помітити нашу компанію, котра згуртувалася навколи родини Шевченків, було неможливо. Всі інші відвідувачі пабу сиділи за столиками у кількості двох, максимум чотирьох чоловік. Наші ж з'єднали три столика разом й тепер гомоніли на весь заклад, тільки їх й було чути.

Не знайшовши серед юрби обличчя Ярослава, трохи засмутилася. Це означало, що він не шукає можливості мене побачити, а отже й про побачення не може бути й мови.

Втім, без його артистизму сьогодні вечір був не таким яскравим. Вчора в ресторані він виділився своїми імпровізаціями та харизмою. Натомість сьогодні лише одні пласкі й вульгарні жарти від Сержа і Валєрчика. Узрівши тут останнього, мені й зовсім стало не по собі. Добре, що хоч Серж був з дружиною і не навязувався нікому. Однією проблемою менше.