17. Ю. Гіркі розмови по телефону.

— Ой, довга історія. Сестрички, майте терпіння. Все завтра, завтра, — чувся збудженний голос Міланки через мобільний зв'язок. — Це не телефона розмова, повірте мені. Там таке, ТАКЕ, — аж запищала емоційно.

— Тоді не морочь нам голови. Все. Мені треба бігти. До зустрічі, дівки. Солодких снів, Юліандрессо, а тобі, зайчик-пострибайчик вдалого побачення, — проторохкотіла швидким темпом Алінка і від'єдналась від нашої конференції.

— До завтра. Пішла і я. Спати, — в'яло кажу у слухавку і тисну на відбій.

Настрій після доби праці не найкращий, а після п'ятихвилинної телефоної розмови з моїми бабами, ще й гірше став. Чого тільки варто було почути голос закоханої Мілани.

Вона два дні поспіль бігала на побачення і дякувала нам, що ми тоді згодились піти до караоке у суботу. З ким — і собаці зрозуміло вже. Хоч вона не називала його імені, але фраза: "Розповідатимемо дітям, що їх батьки познайомились на набережній і в перше ж знайомство наклюкались в доски" й сама все за себе каже. І поки вона емоційно белькотіла про це — мені хотілось плакати.

Плакати — це найкраще, що я вмію робити. Якби ж мені платили за це — я б наплакати могла собі на пентхаус десь за морями і неодмінно б влаштувала своє життя таким чином, щоб не було потреби перетинатися із чоловіками. Сиділа б в своїй оселі-фортеці й носа надвір не потикала б.

Наразі ж маю на плач вагомі причину, тому можу собі дозволити зайнятим ним, навіть без стимулу у вигляді матеріальної винагороди.

І бодай натяку не давала Міланці, що той, до кого вона летить вечорами — зустрів зі мною найкращий світанок в моєму житті. Найкращий і найгірший водночас.

Ярослав так і не передзвонив мені. Ні вчора. Ні сьогодні. І я не думаю, що зробить це. Його цікавлять нині побачення з моєю верткою й запальною подружкою...

Одного не розумію. Навіщо? Навіщо Ярослав взагалі співав для мене того ранку? Навіщо ділився душевними муками? З якою метою побачення призначив, якщо й не збирався на нього йти?

Було до біса прикро і образливо. Але я подружці своїй не ворог. Якщо Яр зробить її щасливою, а не мене — доведеться змиритися з цим. І забути все, що ятрить мою душу. Моменти удвох, його обіцянки зробити мене щасливою, мої сподівання, що стали нині розбитими вщент іллюзіями...

Поки була добу на роботі — це все ще якось можна було пережити, але тепер на мене чекають півтори доби безнадії. Навіть заснути ось вже годину не можу, хоча треба відіспатися, однак — думки, що післядощові черв'яки, штурмують й трощать моє серце. А завтра ще зустрітися треба з дівчатами після обід. І найважче буде усміхатися, спостерігаючи за щасливою подругою, котра нарешті розповість нам детальніше про свої амурні справи та спекотні побачення. Та вже й так напівпрозоро натякнула, що в них, все що треба і не треба вже сталося.

Не зважаючи на головний біль і стан, ніби в космічній невагомості, очі, що заплющувалися — лежання на ліжку ніяк не завершувалося сном. Нервова система зазнала напруження і мене калатало від недосипу та терзань душі. Розсердившись на власний мозок, який ніяк не хоче розслабитися, пішла на кухню поїсти. Поїм — і спати захочеться. Це ж закон життя. Хто ж на голодний шлунок засинає?

Однак, залишки гречки і відбивні знищуються мною швидко, а я не наїдаюся. Трясця! Все ще зла і не засну. І ці думки, думки: "як він міг, як тепер бути"... Треба руки зайняти чимось. Зварити вареничків з сиром? Чом би й ні. Хоча й не мамині, але аби шлунок набити зійде і цей десерт з напівфабрикатів.

І справді, як тільки перший гарячий вареник потрапляє до роту, а від дахозносного смаку хочеться заплющувати очі — настрій підскочує, як тиск у тих, кому за двадцять п'ять.

Ой! Так мені ж уже також за двадцять п'ять. Мабуть саме тому через хвилину з настрою бере приклад і артеріальний тиск. Бо почувши мелодію виклику на телефоні та побачивши, хто мені вирішив зателефонувати — я не відмовилась би від уколу магнезії.

І що він тепер хоче? Спитати вподобання Мілани, щоб здивувати її сьогоднішнім ідеальним побаченням? Чи вибачитись надумав?

Мене знов душить зсередини ненависть і гіркота скоєної мною нещодавньої помилки. А тим часом "Ярик побачення" вже встигає двічі поспіль набрати мене. Неохоче, але здаюся від цієї наполегливості.

— Ви телефонували мені в неділю. Вибачте, був зайнятий. Ось — передзвонив, — чую приємний й трохи хрипуватий знайомий голос.

— Довго ж передзвонюєте. Вже зайве, — відрізаю розгнівано, до посиніння пальців стиснувши свій гаджет.

— А що ви хотіли?

— Кажу ж — вже зайве. Нічого, — ще більш зле відказую.

— Юлю? Це ти? Вибач, не впізнав одразу по голосу. Багатою будеш, — приголомшує мене.

Ну це вже ні в які ворота, ні в калітку не лізе. Він навіть не бачить кому телефонує? Яке неподобство! Яка зневага!

— То он як. Звичайно, закоханому й море по коліно. Нащо впізнавати якусь Юлю. Ти б мені ще довше не дзвонив — то я ще б багатшою була.

— Ти чого? Вибач, я не хотів тебе образити, — стелитися почав хлоп.

— Та нічого. Все, що ти хотів — вже все зробив.

— Та ні — не все. До тебе он на побачення ніяк не дійду. Хочу це виправити. Пам'ятаєш нашу домовленність? Вона все ще в силі. З мого боку. Ти як на це дивишся?

В мене зникають миттєво всі мовленеві навички, які ще з пелюшок розвивала. Подиву не має меж. Як і нахабству Яра.

— Що? На побачення зі мною хочеш? А ні з ким більше не хочеш? Га? — лютую, розуміючи, що тиск підскочив ще вище і мені от-от стане зле. В голові вже паморочиться — перший пішов.

— Ні. Тільки з тобою, — неначе так й треба чую від нього тепер.

— А з Міланкою вже не хочеться? — буркаю ще раз, часто й тяжко дихаючи носом, що нагадую сама собі звук пропелера.

— Ой. То ти вже в курсі подій мабуть. Слухай, в мене з колишньою вже нічого немає. В неділю був чистої води фарс. Я відкритий до нових спроб створення стосунків, то ж тому тобі й пропоную побачення.

Інформація спантеличує. Як це "з колишньою"? Чому "з колишньою"? Це хто "колишня"?! Міланка? Два дні і вже колишньою її назвав?! Але ж в них сьогодні мало бути третє побачення! Що сталося? Вона помітила, який він хтивий пес? Такого огиря лозиною б тільки й шмагати за його непорядність.