15. Ю. Сподівання і розчарування.

Потягнувшись на весь зріст лінивою кішечкою, позіхаю, не цураючись розтягнути рота на максимальний радіус. Три хвилинки тепер лежу, глипаючи очима в стелю й поступово оживаючи.

Таке наснилось щось приємне. Обійми. Вечеря при свічках. Бал і принц, який зіграв мені на гітарі... Шкода, що половини сну не запам'ятала.

Відчувши, що тіло готове пробуджуватись і фізичні потреби вимагає виконати, не кваплюся все одно. Під ковдрою тепло. Як з нього можна вилізти? Йому ж буде тут нудно без моєї компанії! Е ні, посторожу його, розважу й ще раз вкутаюсь в його шари. Ще зарано від нього втікати.

...Так зарано, що ще темно надворі? Це ж котра година? І який сьогодні день? Мені на роботу збиратись треба?

Стрімко підскакуй і в пошуках телефону сонливість як рукою знімає. А на дисплеї десята вечора і кілька десятків пропущених дзвінків...

Але все по порядку. Десята. Вечора. Неділя. Це ж що за час? Коли я лягла і скільки проспала, якщо до такої пори очі зімкнені були й в снах досліджувала світи якісь дивні.

Вистачає хвилини, поки згадую. Променад. Караоке. Кухня Максима. Гітара. Пожежа. Церква... Насичені аж занадто в мене вихідні.

Ой лишенько! Мені ж Ярослав призначив на сьогоднішній вечір побачення! От тільки ми домовилися зідзвонитися, коли я прокинуся.

Це ж що значить? Відміняється домовленість? Поки я зберуся буде ніч, а зранку на роботу. А з іншого боку, я вже виспалась вдосталь, а тягнути з побаченням не бажаю.

Поки думаю, що робити, перевіряю, хто ж мені телефонував, поки я ніжилася в ліжечку. Можливо Яру кортіло скоріше на побачення?

Однак, ні. Серед усіх контактів не знайшла його. Останньою телефонувала мама, левова частка дзвінків від Аліни й два від Мілани. Ще дзвонив вітчим, але то мама з його телефону, мабуть, набирала. І Людмила Пилипівна — власниця житла, яке я орендую. Мабуть знову хотіла попередити, що завітає днями. Любила господарку робити перевірки і стежити, чи поливаю її улюблені квіти на балконі. А от забрати ті квіти із собою їй не до снаги! Ти диви, яка грамотна. Як жар загрібати, так чужими руками легше.

Засмутившись, що побачення не бачити мені сьогодні вже, як обіду, приводжу себе до ладу, роблю чай й жую солодкі пиріжки з яблуками, котрі передала мені мама сусідкою, яка в місті вчора зранку проїздом була. От же ж ці мами. Їм би якби тільки нагодувати. І нічого, що дитині вже двадцять шість і вона сама вміє готувати. Для матері щастя дбати і про сорокарічне дитятко.

Ще жуючи смаколики, відзвонююся. Не встигла нікого набрати, коли повернулась, бо хутко заснула. Мама переймалася. За серце хапалася. Але нічого — заспокоїла, що все добре.

Аліна — мама номер два. Тільки от накричала на мене, що не звітувалась де була і з ким. Проте, аби спросоня не бовкнути чогось зайвого, сказала, що після неї ж мене відвезли додому, от тільки заснула під ранок. А чого подругу пригодами своїми лякати? Все ж добре зі мною. А про Ярослава й згодом розкажу, як вже буде зрозуміло, що ми зустрічаємось.

Лишенько. А зараз ми хто один одній? Приятелі? Пара? Не знаю. Мені комфортно з ним. От тільки, як же мої плани працювати, працювати і нічого більше..?

Та скільки цього життя! Хлопець видний, при розумі. Душевний, головне. Можливо, саме він виявиться саме тим, омріяним для мене. Всі дані для цього він має. Статура, романтичність і відвага. Все, як і треба. І все може стати моїм. У всякому випадку побачення покажуть. Зрештою, нічого страшного, якщо намалюю новий план і мрія моя здійсниться.

Зловивши себе на думці, що хочу ще побути з Ярославом, пізнати його більше — чортихаюся, але набираю його номер. Будь що буде. Він там мене щасливою поривався зробити? Гадаю пізній час не завадить цьому.

В солодкому передчутті, прикладаю телефон до вуха, до якого усмішка спромоглася доповзти!.. Але абонент поза зоною.

Засмутившись, з горя й до номеру Міланки добираюся... Проте, вона відхиляє виклик.

Настільки знаю подругу, вона ніколи не мала звички рано лягати спати. То ж варіантів не багато. Вона, або танцює десь на дискотеці, або...

А що ж гадати? Алінці ще раз зателефоную. Їй відомо завжди більше про пересування нашої третьої, верткої дзиги.

І, як і передбачала, дізнаюся за дві хвилини, що наша вертихвістка на побачення з кимось пішла.

Що ж. Молодиця ловка, нічогенька, чом би й ні. А втім, заздрістю від мене запахло все ж трішки, бо і я б могла зараз бути вплетена в романтичний вечір за ручку з Ярославом.

Зненацька закортіло відчути його руки на собі. Як вчора. Прокинулось бажання навчитись гри на гітари. Та хоч на арфі! Якби ж тільки Яр навчав.

Здригнулася, втямивши, з якою ніжністю віднині промовляю його ім'я в думках.

— Ярославчик. Яр. Ярчик, — прошепотіла неспішно й усміхаючись блаженно вже голосом. Слабким голосом його потужне ім'я, що підкреслювало його силу.

Як буває, виявляється. Все, що було в минулому може перекреслити щирість. Побачивши хлопця в екстреній ситуації, а потім бути свідком його мук — ось і все, що треба, аби поглянути на людину із зовсім іншого боку. Якщо раніше думка про нього була не надто лестлива, то наразі його образ для мене вознісся на нашвидкоруч вигаданий п'єдестал.

А втім, він й до цього часу проявляв себе. Далеко не кожний зміг би стежити за дівчиною, яка отримала травму, навіть якщо вона втікає всюди і не прагне твого спілкування. А те, що провчив мене, вибравши нашу компанію, але мою подругу під боком — лиш означає, що я його зачепила. В врешті-решт це ж для мене він співав нарозвидні!

Окрилена новими почуттями вдячності та захопленності Яром, не помітила, як отримала повідомлення, що він на зв'язку. Що ж. Можливо зателефонує.

Скануючи телефон поглядом закостеніла, вирячивши очі. Серце лиш гупало й гупало, нагадуючи про те, що я живий організм.

В очікуванні дива минула хвилина. Дві. Три. І не несподівано пролунав вхідний дзвінок! На який поквапно відповідаю, а потім... видихаю з великим розчаруванням, почувши Міланчин дзвінкий голосок.