13. Я. Смужка туги.

За годину чи дві, я не стежив за часом, Юля встигла наревітися. Виявилося, що ми стали небайдужими, котрі врятували життя трьохрічної дитини і це підкосило дівчину. Вона буквально падала на коліна, слухаючи про ситуацію з перших вуст.

Пані Віта живе в передмісті змалку. Дитинство провела на сусідній вулиці, а вийшовши заміж вмовила чоловіка купити хатину неподалік батьків. Він в неї не надто роботящий та й на роботі чи підробітках завжди — а гарувати вдома сил не залишається. Працює на заводі добу через дві і саме сьогодні зранку мав явитися з чергової зміни.

Сама ж тридцяти п'ятирічна домогосподарка, яку з дитинства привчили до праці, жити не може без огородини, саду та інших домашніх справ. Птицею та іншою домашньою живністю, зокрема десятком свиней та двома корівками, також займається вона. А на додачу подружжя має дитя, котре також на шиї молодої матері.

Маленька Галинка ще спала, коли Віта переддень доїла корів. Жінка часто відганяла їх до череди разом з донькою, але сьогодні мала так солодко спала, що ненька не стала її будити і пішла сама. А на плиті на сильному вогні варилися собача каша, яку господиня хотіла зняти, але не встигла, бо час ніяк не хотів уповільнюватись. Так й забула. А Галинці, яка прокинулась від гупання дверей, стало нудно в ліжку. А ще її зацікавив вогонь і що буде, якщо в нього встромити якусь річ. Наприклад, ніжку дерев'яного стільчика...

Добре, що дівчинка злякалася і сховалася в дальній кімнаті. На щастя мати повернулась додому, коли вогонь розійшовся тільки кухнею і вони встигли вилізти надвір, вибивши скло, через віконну раму. І добре, що по прибутті пожежників половина хати ще вціліла.

Єдиним загиблим в полум'ї виявився папуга, замкнутий в клітці на кухні. Птах прожив у сімействі понад шість років і був їм також за дитину. Заплакана пані Віта картала себе, що забула про нього... Та, наревівшись крокодилячими сльозами, вона обіймала донечку і повсякчас дякувала нам. Якби Юля не помітила дим вчасно і пожежників викликали пізніше — від хати і цеглини не лишилось би і хто зна, що трапилося б ще.

Ось тут моя сердешна супутниця і проявила себе справжню. Сентиментальність та чутлива нервова система її видали. Навіть коли від'їхали та попрощалися з тими людьми, потоки сліз пустила ще з більшою силою. До десятої ранку її заспокоював, а вона все хотіла повернутися і ще чимось зарадити людській біді. Салон Максимової Cherry так й відсиріє скоро.

— Юлю, ми все зробили, що було в наших силах. Я он розгрібати завали навіть поліз в чистому одязі, але там все було гарячим і тому руїнами займуться пізніше. Вони самі сказали, що не треба їм допомоги. Вистачило й того, що ми зробили, — торочив їй, намагаючись не дивитися в її бік. Якось негарно витріщатися на розчервонілу дівчину. В неї так розпухли очі, що ставало страшно.

— Недо... Недостатньо! — захлиналась і вмивалась вона солоною рідиною.

— А чим ще їх біді зарадиш? В них дружні сусіди. Вони їм допоможуть прибрати наслідки всією вулицею. А жити сімейство буде у батьків. Господарі ще молоді і мають сили відновити будинок. Чим їх втішили б ще? Фінансовою допомогою? Вибач, я не мільйонер... Ну якщо в тебе багатий батько чи папік мажор — то інша справа. Відсипиш пару тисяч баксів?

Уривчасті схлипування несподівано припинилися. Я подумав: "нарешті!", але не минуло й трьох хвилин, як рясна злива поновилася знову. Ще й з більшою силою.

Не те сказав? Чи що викликало таку реакцію? Яка ж вона м'ягкодушна і ніжна. А я оце хотів її провчити. І вчора в караоке мабуть через мене вона плакала. Я помітив тоді її стан. Гаплик мені. Більше так не буду. Я ж не звір якийсь.

— Принцесо, ну годі. Може хочеш щось випити? А може поїхали снідати? Знаю одне місце неподалік, де готують смачні яйця пашот.

— Припини! — запротестувала та раптово.

— Що припинити?

— Називати мене принцесою , — шморгнула носом дівча. Ну в такому вигляді на цей титул вона не тягне, згоден.

— Вибач, — піднімав руки вгору, наче злочинець якийсь. — Ну то що думаєш про поснідати?

— Як ти можеш думати зараз про їжу?

— А що тут такого? Це фізиологічна потреба.

— Ти не розумієш... Людське горе, свідками якого ми стали, — це суспільна біда, — припинила рюмсати й терти свої червоні очі мала, спромігшись чітко говорити. — З таким лихом зіштовхнутися може кожний. І без допомоги інших людей ніхто не здатен навкарачки вибратися з його безодні. Тільки рука іншої людини може витягти тебе з ями. Але одна рука для порятунку — це замало. Її треба також комусь підтримувати. Всім потрібна підтримка. І тим, хто підтримує також.

— Цим людям є кому допомогти. А зі мною, я впевненний, нічого схожого не станеться. Правила безпеки понад усе.

— Сказав той, що ганяв вночі п'яним, — зненацька кинула шпильку зарюмсана і посміхнулася криво. — ...А зі мною подібне траплялось, — промовила тихіше після витриманної паузи.

— Що ти маєш на увазі?

— Пожежа.

Я сіпнувся і закляк. І поки вона мовчала, не знав, чи наважитись розпитати про це. Проте Юля сама все пояснила перегодом:

— Мені було сім, коли моє життя стало згарищем, — зробила паузу, поки я затамував подих. — І якби не люди, якби вони не підтримували мене і мою маму — ми б... — знову пауза, а я чомусь потягнув свої пальці до її руки. Підтримка, так би мовити. — Ми б не змогли піднятись. Ми б все життя борсалися б в тій золі, що залишилась від нашого дому, хліву і нашого...

Ну ні! Знову вона ридма заревіла. Тільки тепер вологі щоки торкнулися мого плеча. Вона пригорнулася до мене, міцно стиснувши мою руку.

От дідько кучерявий! Це через мене? Я знов щось не так зробив? Не треба було лізти до неї? Тепер оце знову втішай.

І я несміливо торкнувся її спини. Хвилеподібні рухи мають заспокоїти розпачливу. Сподіваюся. А от язика за зубами нині притримаю. Не хочу напроситися на нові неприємності.

Однак. Я ж знаю себе. Не протримався й десяти хвилин, як паршива ідея вскочила в голову: