12. Ю. Палітра щастя й сморід бід.

Так незвично, відчувати присутність хлопця поряд. І хоча Ярослав лише вчив мене грати на гітарі, до чого в мене не було, ні хисту, ні бажання, ні слуху, але на інтимність моменту це не впливало.

І це він торкається мене через грубість шарів одягу! Цікаво, а відчути його оголену шкіру своєю було б так само приємно?

Тьфу ти! Що за чортівня? Що за думки лізуть в голову? Я ж обіцяла собі, що більше метеликів в живіт не запрошуватиму і зосереджусь виключно на соціальному житті, роботі, а то скоро тридцять, а достатку ніякого не маю, нічого не встигла досягти.

А втім... побудова родини це також соціальний процес. Людина має обов'язок перед суспільством стати його частиною шляхом інтеграції спершу до дитячого садочку, потім школи, згодом інших навчальних закладів та робочих структур. І без інтеграції в родині цінності та створення сім'ї бути повноцінним учасником соціальних процесів у людини не вийде. Але ж знову таки, в мене і тут невдачі. Скоро тридцять, а я заміж ще не ходила, а тільки в депресію!

— Ти надто напружена зараз, — вловила слова свого випадкового вчителя біля вуха. — Не цікаво?

Не обертаючись, бо знаю, що рухом голови можу спричинити незручну ситуацію, адже наші обличчя тоді стикуються, як вагони потягів дального призначення, як можна м'якше промовляю:

— Цікаво, але руки мерзнуть і тому не виходить, ні зосередитись, ні правильно відтворити твої настанови.

— Це не діло. Ти права, — в голосі Ярослава розчула засмученість.

Неочікуванно хлопець забрав з моїх рук інструмент і затис обидві кінцівки у своїх, утворивши зігріваючий кокон. Разом з тим він сильніше стис мене в своїх обіймах і дужче притуснувся своїм тілом до мого.

В цьому важко зізнатися, але опинившись в його тенетах стало й дісно краще. І не тільки фізично, але й морально. Мимоволі усміхнулася й заплющила очі.

Сотню разів, а то й тисячі, дивлячись мелодрами та романтичні комедії, я заздрила їх героям, яким пощастило пізнати силу кохання. Іноді ставало навіть заздрісно, бо ж в них є можливість кохати і бути коханими, а в мене ні. До того ж, у фільмах головні герої часто зустрічають тільки гідних кандидатів на своє серце... Або ж, перевиховуюють їх. І в результаті поряд з ніжними красунями опиняються мужні та чуйні чоловіки, найкращі представники свого виду. Найліпші принци, тобто дорогоцінні самородки, випущені у лімітованій серії, яких не зустрінеш на кожному кроці, але головним героїням пощастило надибати, що рівнозначно виграшу в лотерею...

А який він, Ярослав? Можливо, й він може претендувати на таке звання? Чуйність і чуттєвість он є в наявності. Доброта, щедрість, гумор також.

Втім, я не надто везуча. Та й в лотереях ніколи не вигравала... Якщо не вважати виграшем виграш в розмірі п'яти гривень з лотерейного білетику у віці 10 рокі.

— Тепліше? — питає той, хто пригорнув мене до серця, поки я завмерла й причаїлася.

— Набагато.

— Отже, користь з мене є. Ще тільки світати починає, а я вже добрими справами займаюсь.

— Вже світанок скоро? — раптома оживаю і здригуюсь. Останні роки я час від часу плутала дні та ночі і тому перебравшись у місто чітко дала собі наказ ночами спати, а не байдики бити. Потреба дотримуватися режим була запорокою виходу з депресії.

— Так. Он з того боку сонечко помахає "привіт" іншому сонечку, — швидким рухом правої руки вказав хлопчина.

Проігнорувавши компліменти, й сама тягнуся у вказаний бік. Обожнюю магію світанків. В моїй колекції цих дивовиж вже чимала кількість, але додавати нові мабуть ніколи не втомлюся.

Тонку багряну смужку на темно-синьому полотні помітила одразу й сконцентровалася на ній. Коли ж до палітри насичених кольорів додавався поступово червоний та помаранчевий, а диск неба в певній його частині посвітлішав — затамувала подих. Диво починається!

За лічені хвилини прорізалися перші жовті відблиски, а все довкола білішало та дивували своєю появою контури навколишнього середовища. Чіткіше проявилось спляче місто. Почулися неподалік рухи перших електричок. З природою пробуджувалася, мабуть, й моя увага та жага до життя.

Однак, невчулася, задивившись на сонце, що замайоріло вже на горизонті, як знов стало прохолодніше. Усвідомивши це, усвідомила й те, що мене ніхто не обіймає. Чому?

Ярослав був поряд, я це відчувала, просто більше не торкався мене й не грів. Проте, допитливо озирнутися не встигла — звуки гітарної мелодії першими настигли мене й я так і заклякла в пів-оберта, лиш боковим зором спіймавши руку та коліно парубка, які торкалися музичного інструмента. Широко усміхаюся і, втихомиривши своє занепокоєння, повертаю голову у звичне положення аби далі спостерігати за народженням нового дня.

"...Розкажи, що відчуваєш, коли сидиш до мене спиною. 
І розкажи — ти знаєш — що буде завтра з небом весною, тою весною.
Чорна кава, велике кохання, довге прощання.
Солодке зізнання, цілую востаннє..."

Відчуття нереальності захопило в свій полон. Сонце виступало далі і небокрай запалав новими фарбами. Я ж розчинилася, випарувалася, стала елементарною часточкою у вирі часу та простору. Але серце наповнювалося ласкою та раюванням. Ідеальна мить, тобі хочу присвячувати оди, як Фаус Ґете.

"...А ти люби мене..."

Давно я не була такою щасливою. І це все завдяки Ярославу, то ж можу зазначити, що він хороша людина. Погані люди не роблять інших щасливими. Висуваю припущення, що й на роль принца він цілком може згодитися. Але то треба дивитися на його поведінку.

— Пий вже чай, а то й забула про нього, — піднявшись на ноги та розминаючи їх наголосив виконавець в перерві між своїм сольним концертом. — Чи імбирний присмак відлякує?

— Та ні. Люблю імбир. Дякую. А ти не будеш зі мною за компанію?

— А я хочу ще щось зіграти для тебе. Хочеш? — постав переді мною у всій своїй красі красунчик.

— Залюбки послухаю.

Так час й розтягнувся далі та став вічністю. Поки випила два горнятки чаю і прослухала декілька пісень, ніч вже відступила та стала ранком, але за цією причиною настрій не впав ні на міліметр, а навпаки — розговівся й злетів до світлої синяви неба. А разом з тим підвищилась й симпатії до молодика, винуватця мого щасливого моменту.