5. Я. Образа.

Це мариво чи я справді бачу її? Дівчину, котра мене... відшила.

Цілуватись зі мною, бачте, їй було бридко, бо мені треба менше пити! А нічого, що я їй життя врятував? Не пішов би за нею з лікарні, хто б їй до свідомості повертав? А замість вдячності — її огида. Супер!

А тепер оце йде, сміється, під ручку з якимись двома дівахами. І дивиться мені прямо в очі.

Що, впізнала мене, так? А чи все пригадала? Шкода, не бачила, як я її зловив, щойно дівоче тіло зіштовхнулось з автівкою. Знала б, як я стрімко кинув все і полинув до неї, підхопивши бережливо та вилаявши необачного водія — милішою б була, а не відпихалася!

А тепер вона нахабно витріщається. Безсоромниця! Навіть очей не відведе! Брутально спопеляючи ними й сміючись...

А я ще за нею бігав? Тричі. Та щоб вона всралася маненькою! Де ви таке бачили, щоб я за дівчатами бігав, а не вони за мною? Та вона ще благати стане моєї любові!

От я їй!.. Та я!.. Образився я. Що вона там сказала? "Протверезієш — от тоді поговоримо"? Та що я для неї, хлопчик на побігеньках? Алкаш? Та такого відповідального і адекватного ще спробує нехай знайти!

План помсти в голові намалювався швидше, ніж я переводжу свій позирк на іншу лялю з краю від мого боку.

На вигляд файна. Мармизочка біла, обрамлена чорним довгим волоссям. Ще й фігуриста! Не те, що та —   відмовниця.

Діваха, вловлює і собі мій погляд та... пускає бісики? Ну що ж, красуню, сама напросилась. Ось тобі підморгну. Подобається?

По широчезній, як річка Дніпро в місцевих широтах, усмішці розумію, що біля цілі можна ставляти галочку. Це буде легко. І ми подивимось, як ці дівки табуном всім за мною поскачуть, а та втікачка й поготів полетить! Тільки вже не під авто, а під мене.

Проходячи повз дівчат, скорчивши обличчя брутального пана, лязгаю своєю широкою долонею по м'якеньким сідницям в джинсових коротких шортах.

Реакція чорноволосої не змушує чекати. Озирається одразу ж, а я обертаюсь і їй услід.

Вона зупиняється, звільнившись від руки тієї божевільної, і, ставши в позу руки в боки, робить здивоване лице. Я усміхаюся, як і годиться, поціновувачу жіночих сідничок, ковзаючи очима по дівчинці зверху вниз, і також зупиняю свій рух.

Її двійка супроводжуючих з подивом робить зупинку та обертається. І моя вовча зграя теж. Що ж, на старт, увага, почали!

— І що це було? Кому руки виламати за неподобство? — першою підходить ближче власниця коротких шорт.

— Яке неподобство? Всього лиш приємний бонус-плюс, — і я роблю до неї крок впритул.

— Приємний? Та за таке покарати треба!

— Та я ж не проти. Якщо треба, то треба.

— От хитрун! — грайливо бігають лисячі оченята.

— Мілано, ми йдемо чи як? — втручається дівочий голос з боку. Але не тієї, фарбованої негідниці. Та, пацієнтка-втікачка, стоїть та блимає оченятами смарагдовими мовчки, як німа рибка у воді.

— Тут форс-мажор. Я зараз, — відказує мій ласий шмат легкої наживи. — То чого руки простягаємо?

— А ти з теми не з'їзжай. Покарання — отже покарання, — заграю по повній, включивши свій шарм. — Готовий понести і поплатитись за свої гріхи. Ну, може, якщо буде бажання у судді, ще трохи згрішити.

— Он навіть як! А ти сміливий. Люблю таких, — нанизує не палець довге кручене пасмо біля своєї мармизи дівиця. Отже, якщо сказала "А" — готуйся і до "Б".

— Ну то познайомимось поближче? — розтягуючи переможне блаженство, насмілююся притягнути кралю за талію.

— Воу, воу, чувак! — чую позаду свою групу підтримки.

— Мілано! — скандують одноголосно дівчата подалі нас.

Так, таки так. А жертві моєї розпусти не пощастило. Від її зміїного кодла одні зойки подиву чутно. Ви тільки гляньте, які черниці! Вже й пофліртувати не дають.

— Ти цей, хоробрий Пікачу, може полегше? Не знайомились ще! — вперлась руками в мою груднину струнка береза. Тримає дистанцію. Молодець. От тільки, краще б не робила собі гірше, бо як впру в її тонкий стан щось тверде — то й мало не здасться!

— Ну то давай знайомитись. Ярослав, — зобразивши, ніби я з нехотя відпускаю її зі своїх обіймів, галантно згрібаю дівочу білесеньку ручку в своє лапище й торкаюсь губами, як годиться джентельмену наших і не наших днів.

— Дівчата! Ви йдіть, а я дожену! — жбурляє своїй свиті, чим тішить мене. — А я Мілана, — і переводить туманність своїх очей на мою скромну персону.

Ми відходимо подалі від центру алеї вправо, адже рух об одинадцятій годині ще активний і нас вже кілька раз штурхали в плечі перехожі. Двійка моїх покірних псів, тобто приятелів, ліниво прямують до залізної лави та вмощують туди свої зади. Свита ж Мілани, на чолі з тією, котрій було б на користь полікувати мозок, забирають від нас зацікавлені позирки та йдуть геть.

Проводжаючи їх краєчком лівого ока, знов дратуюсь.

Нічого собі вона як вміє вимальовувати вісімки стегнами! Минулого разу не помітив. Мабуть, тому що її сідниці не обтягувала туга спідниця-олівець. Моя колишня також полюбляла цей фасон.

От стерво! Що колишня, що ця панночка! Обидві увімкнули ігнор, коли я їм телефонував! І обидва контакти я успішно після цього видалив...

— Ну й що далі? Чому завис? — просить уваги до себе писана торба. Тобто лялька.

Спершись лівим ліктем на масивні залізні поручні, котрі віддаляють алею набережної від причалу та річки, починаю жонглювати своєю харизмою та заводжу банальну тему. Ким працює, чим любить займатись у вільний час, які плани на ніч. Дівчина залюбки муркоче, ще й так нудотно-солодко, що в'януть вуха, але заради помсти я згоден й помовчати зайвий раз.

— Ми з сестричками збиралися гуляти всю ніч. Вересень ще теплий, то ж, гріх не скористатись. Шкірянки в руки й уперед.

Оце цікаво! То що? Ризикнути й всю ніч муляти очі тій незнайомці без імені? Красиво ж вона мене того серпневого дня послала, сказавши, що дозволяє дізнаватись таємницю свого імені тільки тим, з ким знайома більше тижня... А через тиждень на дзвінки не відповіла. А я, між іншим, тричі дзвонив!