4. Ю. Променад.

Вересень 2016 року.

— Дитинко, ти вже доросла. Може досить рюмсати, а саме час взяти своє життя під свій контроль?

Я дивлюсь на університетську подругу з докором. Вона ніколи не виділялася лояльністю та говорила те, що думає, але ось так зганьбити мене в моїх же очах — і для неї перебір.

— Аліно, я не рюмсаю.

— А що робиш? Ниєш? Хочеш аби тебе пожаліли? А ніхто не буде цього робити. Уявляєш? Дорослі люди жаліють себе самостійно, — енергійно загнала собі в рота виделку з картоплиною прямолінійна шатенка.

— Я просто поділилася з тобою своїми переживаннями! Не треба мене жаліти, — протестую, ледь стримуючи солоні води в очах, котрі хочуть сформуватися в краплинки.

— А мені здається, що це ниття. Робота їй не така. Керівництво бісить. Арендаторка дивна. Життя в місті — дорого. Містяни похмурі... — Аліна робить паузу на пережовування тушкуванної страви і вчасно помічає мою перевернуту усмішку. — Ну ось. Добрий вечір, шмарклі.

Змахнувши кілька сльозинок долонею, зосереджую погляд собі в пелену і шкодую, що прийшла сюди в гості. 

Після завершення навчання, наше спілкування з Аліною скоротилося до мінімуму, але варто було повернутися до міського життя, як вона сама наполегливо запросила до себе в гості. Два місяці відмовки працювали, а на третій закінчилися. На жаль.

Звичайно, їй легко говорити, що не треба робити з усього проблему, працюючи в сімейному бізнесі і маючи цілу власну квартиру, котра їй дісталася у спадок. Щоправда від бабусі і в дуже поганому стані, але ж своя власність! Знайшла кому душу навиворіт розгорнути...

— Та годі тобі. Вибач, — перегодом, побачивши, що мої градини перетворюються у водоспад, все ж пом'якшала дівчина. — Твоя правда. Люди в місті похмурі, а ще тут всюди несправедливість. Тобі, як людині з тонкою душевною організацією, важко вижити в такому середовищі. Та ти ж виберешся з багнюки? Я в тебе вірю! Ось депресію перемогла — і з рештою впораєшся, аби тільки...

— Господиня, у вас тут двері відчинені! На когось чекаєте? — не дав закінчити думку Аліні тоненький дівочий голосочок з коридору.

— Заходь, актрисо!

Молода господарка дзвінко засміялася та й пішла зустрічати гостю. З полегшенням зітхаю, бо ж на самоті вдається без зайвого напруження розітерти ті свої шмарклі.

Я знаю, що то прийшла Мілана. Ми на неї чекали. Знаю, що вона одразу ж кинеться обійматися зі мною — усе-таки три з половиною роки не бачились. А ще вона підтримає мене та вставить чортів Аліні за те, що я сиджу в сльозах. Тому поспішаю позбутися їх, хоча почервоніння очей та мордочки — нічим не зафарбувати.

Дівчата знають про мій стан. Їм багато відомо, про мої три роки болю. Проте, Аліна ставиться до моєї депресивності зневажливо, мовляв, тільки комедію корчу аби увагу привернути до себе, а ось Міланка — повсякчас проникається до мене розумінням та намагається співпереживати. Так було, поки ми з дівками спілкувалися лише в текстовій переписці, і так буде й зараз.

Як вийшло, що ми й досі дружні? Бо пов'язані мільярдами спогадів. Чотири роки разом мешкали в одній кімнаті гуртожитку і ділили між собою всі смутки та радощі, всі успіху та неврози. А потім, хоч і роз'їхались хто куди, я до хлопця, Мілана в арендовану у якоїсь тітки кімнату, а Аліна в маленьке однокімнатне житло до батьків та сестри, в котрій тіснилася кілька років до передачі її спадку, але зв'язок не розірвали. Деякий час регулярно бачилися, ходили на прогулянки, в кіно та поступово я випала з їх графіків зустрічей. А моє ефектне повернення в село й взагалі відбило мене від юрби. І тепер я, — як не приший кобилі хвіст, — відчуваю себе зайвою.

Так і стається, як я прописала в сценарії. Мілана голубиться до мене і пищить від радості. А потім ми згадуємо найвидатніші та найкрутіші дні навчання і... майже не торкаємося теми про мою затяжну депресію. І це щось новеньке. Подруги либонь змилувалися наді мною.

— Зірочка, так рада тебе бачити, — не може намилуватися мною синьоока Міланка. — Як добре, що ми знову зібралися всі гуртом! Хоч ми з Алінкою і бачимось майже кожного місяця, але зараз, коли всі знову зібралися купи, сподіваюся влаштовуватимо посиденьки частіше?

Надію в милих очах подруги забирати не хочеться. Вона також, як і я, просто дівчина з села і надто прив'язалася до своїх сусідок по кімнаті гуртожитку, вважаючи нас сім'єю. Досі називає нас сестрами, яких в неї не було, а їй так хотілось мати.

— Якщо дехто забажає, — сухий докор летить в мій бік від Аліниного носа з горбинкою.

— А чом би й ні? — заспокоївшись після другої порції гарячого шоколаду, знаходжу сили заперечити.

— Якщо хтось витримає непомірні випробування міста і не втече.

— Аліно! — пищать на неї сині очі. — Нікуди вона більше не втікатиме! А з адаптацією ми допоможемо, адже хто, як не сестри, хоча й не кровні, завжди мають бути поряд у потрібну мить? Юльчик, ми завжди на зв'язку — пам'ятай про це і не соромся дзвонити, — защебетала до мене.

Вткнувшись в тендітне дівоче плече, розчулилась. Сентименталізм завжди був моєю слабкістю.

— Дякую, Міланко! Але Аліна права в дечому. Я не знаю, чи на довго мене вистачить... Дякую, що не відвернулися від, такої безхребетної, мене. І не триматиму зла, якщо відвернетесь, — чесно белькочу, відчувши бажану підтримку.

— Ніжна наша квіточка, ну що ти! Все буде добре — от побачиш! — співчутливо доторкнулась моїх вже зволожених щік турботлива панна. — В тебе все налагодиться в житті — я впевненна! І більше ніколи не з'являться такі, як Влад чи Бахтіяр.

Почувши імена, котрі воліла забути, та не виходило, потоки сліз стали ще активнішими. Здається, моя нервова система не витримує ще на старті в нове життя.

— Ну ось, розкисла. Хто тебе за язик смикнув? — втрутилася Аліна, здивувавши мене приборканням подруги. — Юліандресса, вологість в моїй квартири перевищено. Боюсь вам треба за це заплатити штраф і з'їсти ще один гігантський кусен тортика.