Глава 7

Антон

Мабуть, мені треба завіятися кудись на вечірку, бо я не стримуюся. Леся, наче солодка цукерка, яку мені хотілося з'їсти, але не було зрозуміло навіщо. Я не хочу більше ні за ким бігати. Я завжди був хлопчиком на побігеньках, який, не дивлячись на свою популярність, примудрявся закохуватися у холодних краль. Достатньо вже френдзони. Мені майже тридцять, а отже вже час крутити зі студентками, практикантками, та іншими довірливими пташенятками. Леся... Цікаво, скільки їй років? Вона така маленька, але не схоже, що зовсім юна. Чому мої думки знову повернулися до неї?

– А я вже думав, що ти не безнадійний, - цокнув Артур, хижо посміхнувшись куточком рота. Бос сердиться чи ревнує? Мабуть, сам мріє пожамкати Леську в темному куточку.

– Артур Сергійович, гормони, що поробиш, - знизав я плечима, все ще стоячи у маніпуляційній. – Смикають нас за ниточки, наче якихось безвільних маріонеток.

– Хлопчику, вивільняй свої гормони вдома. А на роботі тримай їх у кулачку. Та не смій відволікати Лесю Олександрівну, бо вона тут не найєдина, хто завжди зберігає здоровий глузд, та з ким можна мати справу і не перейматися, що все вийде через дупу, - я вкотре здивувався, що цей злючий тип був здатен на таку щиру і красномовну повагу до простої медсестри.

– Ви закохані в неї, наче ревниве хлопчисько. Вгадав? - з підозрою примружившись, безсоромно запитав я у цього щетинистого мачо. Мабуть, мене не цінуватимуть на роботі через таку поведінку.

– От йолоп малий, - невимушено цокнув Артур, майже посміхнувшись. Я продовжив своє шоу, не вгамовуючись.

– Чи може... Ревнуєте мене до неї? 

– Зовсім сказився? - Артур ошелешено подивився на мене.

– Все можливо в наші часи. 

– Ой, дурень... - поблажливо зітхнув Швець, мабуть, втомившись сердитися, бо ця реакція була дуже м'якою. – Я дратівлива людина, і тому дуже ціную людей, які не змушують мене зайвий раз нервувати. В нашому відділенні багато провокаторів мого поганого настрою.

– На перший раз повірив, але це не дуже переконливо, - я посміхнувся, погрозливо потрусивши пальцем. – Очей з вас не зводитиму, поки не зрозумію, чого саме хочу від Лесі. Мені конкуренти не потрібні.

– То ти ще й просто розважаєшся з нею, мерзотник? - насупився він, знову розсердившись.

–Йой, нам давно вже час працювати, - я боягузливо схопився з маніпуляційної, і поквапився на своє робоче місце.

Зайшовши до ординаторської, побачив там Ілону, яка щось клацала у телефоні з дурнуватою посмішкою на обличчі. Мабуть, працює з усіх останніх сил.

– Де ти так довго був? - відволіклася вона від екрану, очікуюче витріщившись на мене.

– Тобто? Оглядали пацієнта зі Швецом, - роздратовано відповів я, та набрав води у кулері.

– Швець повернувся ще п'ятнадцять хвилин тому, а потім пішов тебе шукати.

– Це допит, чи є якісь більш доречні питання? - закотив я очі, і усівся за стіл, почавши розписувати подробиці огляду і план лікування. Що за новина така?

Ілона промовчала. Чого це вона взагалі вирішила, що може мене муштрувати? Мені вистачає Швеця і завідувачки.

– Ну і реакція в тебе, - нарешті зітхнула Ілона, і зробила дружній вигляд. – Слухай, не знаю чи казали тобі, але цієї суботи буде корпоратив за містом.

– З якого це приводу? - не відволікаючись від писанини, спитав я.

– Традиція. Наприкінці літа гуляємо усім відділенням на базі відпочинку чоловіка завідувачки. Тільки гроші треба здати. Не хочеш піти? - вкрадливо спитала Ілона. 

– Подивимося, - односкладно відповів я, бажаючи лише того, щоб вона замовкла та відчепилася. Але лікарка не відчувала моє посилання.

– Чому так скептично? Зблизишся з колегами. Ну тобто з лікарями. У санітарок та медсестер своя тусовка, - зверхньо і ніби злорадно сказала Ілона.

– Як це своя? Вони в окремому приміщенні збираються, наче заразні?

– Ні, в окремій купці, і, на щастя, до нас не лізуть, - гидко посміхнулася дівчина. Як же я терпіти не можу отаких мерзенних дівок! Взагалі, і особливо після того, як зустрічався з однією з таких.

– На щастя? 

– Не чіпляйся до слів... - Ілона ще продовжувала щось казати, але я вже не чув...

...Бо раптом, у кабінет увійшла Леся, змусивши мій погляд примагнитися до неї. 

Відчужена і серйозна, Леся боягузливо підійшла до мого столу, та поклала переді мною розкриту теку з листками призначення.

– Артур Сергійович попросив, щоб ви власноруч записали додаткове призначення ось цьому пацієнту. Каже, ви повинні знати про що йдеться, - ховаючи погляд, тремтячим голосом сказала Леся. Нервує після наших ніжностей у маніпуляційній? А я дивився на неї, наче мрійливий закоханий пацаняка. Хіба що губу не прикусив, а ще хотів торкнутися її руки, але все ж таки втримався.

– Ще б згадати, що ми там з ним призначали... І що це за пацієнт, - втомлено зітхнув я, шукаючи історію на своєму столі.

– Подивіться у історії хвороби, - порадила Леся очевидне, але я тільки посміхнувся. Сам знаю. Відкривши історію, почав переписувати призначення, і помітив, як Леся зовсім кудись відволіклася від мене. 

– Лесь, а Лесь, - змовницьки прошепотів я, і вона трошки сором'язливо та здивовано подивилася на мене. – Дай списати? - підморгнув я, але побачив суцільний холод в її світло-блакитних очах. 

– Оце вже ваш рівень. У школі вам саме місце, - огризнулася дівчина, і я хмикнув.

– У школі я був відмінником, Леся Олександрівна. То ж ви мене цим не образите. 

– Пишіть, будь ласка, бо на мене там чекають вже, - нетерпляче сказала вона.

Я виконав її розпорядження, і сумно проводив поглядом до дверей. Вони зачинилися. Я залишився, наче помиями облитий. Що вже сталося? П'ять хвилин тому ми нестримно цілувалися, а тепер Леся знову мене кусає, наче ображене кошеня.

– Яке нахабство, - прошипіла Ілона, коли Леся вийшла. – Чому нам обов'язково терпіти таких хамовитих осіб? Усі знають своє місце, а ця дрібнеча ходить і дає лікарям вказівки. Хвойда...