Розділ 9. Лялька та дивні канапе

Ніка:

Ці туфлі точно зробив якийсь хворий садист. Я стояла посеред величезної бальної зали п'ятизіркового готелю, і єдине, про що могла думати — це мій правий мізинець, який горів від болю з кожним ударом серця. Навколо гули голоси, дзеленчали келихи з шампанським, а струнний квартет у кутку грав щось настільки нудне, що від цього хотілося позіхати.

Арсен стояв поруч у своєму красивому чорному смокінгу. Його велика долоня лежала на моєму попереку. Пальці ледь відчутно стискали тканину моєї сукні, ніби попереджали: «тільки спробуй втнути щось не те».

Він чекав, що я буду злитися. Зранку він притис мене до стіни, нагадав, що я лише його тимчасова лялька , і тепер, очевидно, очікував побачити горду та насуплену жертву. 

Я дивилася на офіціанта, який проносив повз нас тацю з якимись абсурдними канапе — чорний хліб, зелена паста і щось схоже на риб'ячі очі. Мене пересмикнуло. Я була занадто виснажена, щоб воювати з Князєвим його ж методами. У мене просто не залишилося на це сил.

Тому я вирішила зламати його плани.

До нас наблизився огрядний чоловік та його дружина, яка виглядала так, ніби її щойно дістали з морозильної камери.

— Арсене Борисовичу! — прогудів чоловік, простягаючи руку. — Радий бачити. А це, мабуть, та сама загадкова наречена, про яку гуде весь Київ?

Я відчула, як м'язи на спині Арсена напружилися. Він ледь нахилився до мене, збираючись видати свою чергову чергову брехню про наше «кохання». Але я не дала йому шансу.

Я різко розвернулася до нього, наступивши своїм гострим каблуком йому на край начищеного туфля (випадково, звісно). Обома руками я вчепилася в його лікоть і притислася до нього всім тілом, повиснувши на ньому, як мокра водорість.

— Ой, так! — я защебетала занадто тонким, солодким голосом, лупаючи віями. — Це я. Ніка.

Я потерлася носом об його плече, залишаючи ледь помітний слід тонального крему на дорогому шовку смокінга. Арсен миттєво закляк, а його рука на моїй талії закам'яніла.

— Геннадію Петровичу, — Арсен спробував зберегти холодний тон, хоча його щелепа помітно сіпнулася. — Познайомтеся.

— Яка чарівна дівчина, — Геннадій Петрович трохи розгублено кліпнув. Його дружина скривила губи. — Арсене, ми хотіли обговорити ті акції...

— Ой, ну які акції сьогодні! — я голосно, награно засміялася, перебиваючи поважного партнера. Я спеціально провела пальцем по клаптику піджака Арсена, дивлячись на нього знизу вгору з ідіотським обожнюванням. — Мій Арсенчик і так забагато працює. Ви б знали, як він втомлюється! Приходить додому і просто падає. Правда, котику?

Слово «котик» повисло в повітрі, наче запах тухлого яйця. Огрядний партнер аж захлинувся шампанським, а його дружина округлила очі.

Арсен повільно, дуже повільно повернув до мене голову. Його очі нагадували два дула зарядженого пістолета. Він ненавидів пестливі слова. Він ненавидів, коли його перебивали. І він точно ненавидів виглядати підкаблучником перед своїми бізнес-партнерами.

— Ніко, — його голос впав до низького шепоту. Пальці на моїй талії вп'ялися в шкіру через тканину, цього разу по-справжньому боляче. — Люба. Геннадій Петрович — мій ключовий інвестор.

— Я знаю! — я невинно кліпнула і притулилася до його грудей ще сильніше, переносячи вагу з хворої ноги на нього. Це було напрочуд зручно. — Тому я і кажу: дайте моєму ведмедику відпочити. Він такий напружений останнім часом.

Я потягнулася і... поправила йому краватку-метелик, хоча вона і так сиділа ідеально. Я навмисно трохи перекосила її вбік. Геннадій Петрович незручно кашлянув.

— Ем... так, звісно. Ми обговоримо справи в офісі. Гарного вечора... молодята.

Вони поспішно ретирувалися, ніби ми були заразними. Щойно вони відійшли на безпечну відстань, Арсен різко, майже грубо відірвав мою руку від свого ліктя. Він схопив мене вище ліктя і, не зважаючи на мої незручні туфлі, швидко потягнув  подалі від зайвих очей.

Князєв притис мене до колони. Не пристрасно, а жорстко. Його обличчя було за кілька сантиметрів від мого, і цього разу в ньому не було жодної гри. Лише чисте та пульсуюче роздратування.

— Що ти, в біса, робиш? — прошипів він.

— Граю свою роль, — я подивилася на нього кришталево чистим поглядом, не приховуючи зловтішної посмішки. — Ти ж сам зранку сказав: «Одягнеш те, що я скажу, і будеш дивитися так, ніби я твій Бог». 

Арсен заплющив очі і з шумом втягнув повітря крізь зуби. Він намагався взяти себе в руки.

— «Котик»? «Ведмедик»? — він відкрив очі, і в них вирував темний шторм. — Ти перетворила мене на посміховисько перед радою директорів. Ти вимазала мій смокінг своєю штукатуркою і ледь не зламала мені палець на нозі.

— Ой, вибач, — я легковажно знизала плечима. — Я просто така закохана. Голова йде обертом. До речі, ті канапе з зеленою штукою краще не бери, вони виглядають так, ніби вже когось отруїли.

Арсен дивився на мене так, ніби хотів задушити прямо тут, за цією колоною. Його пальці, які щойно з силою стискали мої плечі, раптом розтиснулися.

Він зрозумів... Він зрозумів, що я знайшла його слабке місце і не міг мене вдарити. Не міг накричати на мене на публіці. Він вимагав від мене покірної любові, і я дала йому її в таких токсичних дозах, що він сам не міг цього витримати.

Арсен поправив свою краватку, повертаючи її на місце. Його дихання вирівнялося, але погляд став ще гострішим, ніж раніше.

— Думаєш, ти дуже розумна, Руденко? — його голос знову став холодним і рівним. — Думаєш, знайшла спосіб мене дістати?

— Я думаю, що в мене болять ноги, і я хочу додому, — я перестала посміхатися. Маска ляльки спала, залишивши лише суцільну втому. — Але якщо ми маємо стирчати тут ще дві години, я обіцяю називати тебе «ведмедиком» перед кожним твоїм партнером. Вибір за тобою.

Між нами повисла незручна тиша. Гудіння залу здавалося далеким. Арсен повільно та уважно ковзнув поглядом по моєму обличчю. У цьому погляді не було ненависті. Було щось інше, щось незрозуміле і від того ще більш небезпечне.