Розділ 2. Вибір без вибору

Ніка:

Кавомашина видала останній, хрипкий свист, випускаючи хмару гарячої пари, і я здригнулася. Мої пальці, що стискали вологу ганчірку, все ще дрібно тремтіли. Я вже втретє протирала одну й ту саму ідеально чисту тумбу, але перед очима вперто стояла інша картина: темна пляма кави на дорогій тканині та бездонний погляд сталевих очей.

У кав’ярні було тихо. Віра втекла додому ще пів години тому, залишивши мене закривати зміну. Запах мелених зерен, який я зазвичай обожнювала і який був мені заспокійливим, сьогодні здавався нестерпним. Він перемішувався з фантомним ароматом, що намертво в’ївся в мої ніздрі. Запах чоловіка, який одним своїм наближенням змусив мій пульс битися десь у горлі.

Я опустила погляд на своє праве зап’ястя. Там не залишилося синців, але шкіра під тонким рукавом все ще палала, пам’ятаючи його безжальну хватку.

Триста тисяч доларів...

Я витягла з кишені фартуха свій заробіток за сьогоднішню пекельну зміну. Кілька зім'ятих двадцяток, одна потерта сотня і жменя важкого дріб’язку. Чайові...

На ці гроші я могла б купити хіба що паперову серветку, якою Князєв витирав свої пальці. Або, якщо дуже пощастить, оплатити нитку, якою були пришиті ґудзики на його костюмі.

Мій розпалений панікою мозок малював найяскравіші сценарії. Ось я стою в суді, де суддя монотонно зачитує вирок. Ось я в тісній камері. А ось я лежу на холодному столі в якомусь підвалі, де хірург без ліцензії оцінює мою ліву нирку. 

 Цікаво, скільки зараз дають за органи на чорному ринку? Чи вистачить цього, щоб перекрити хоча б відсотки по боргу батька?

— Досить, Ніко, — наказала я сама собі, різко вимикаючи світло.

Щойно я переступила поріг кав'ярні, на мене обвалився крижаний дощ. Йому було абсолютно начхати на мої проблеми.

Вузькі вулички тонули в густих сутінках, ліхтарі блимали через раз, відкидаючи на мокрий асфальт жовті тіні. Я міцніше натягнула капюшон старого худі, притиснула до грудей сумку і пришвидшила крок, мріючи лише, щоб швидше дістатися до своєї квартири, переконатися, що Назар вдома і замкнути двері на всі замки.

Я встигла пройти метрів двісті, звернувши в неосвітлений провулок, який скорочував шлях до зупинки.
Різка тінь від цегляної стіни, з'явилась  настільки раптово, що я не встигла навіть скрикнути.

— Кудись поспішаєш, кралечко? — голос був хрипким, прокуреним.

Мій інстинкт виживання миттєво забив на сполох. Я різко здала назад, проте спиною наткнулася на щось тверде. Вірніше, на когось.

— Тихо-тихо, не смикайся, — пролунало над моїм вухом, і чиясь важка рука лягла мені на плече, боляче стискаючи ключицю.

Їх було троє. Вони вилізли з темряви, відрізаючи всі шляхи до відступу. Великі, в темних куртках, з обличчями, які зазвичай показують у кримінальних новинах. Я не знала хто вони, але здогадувалась, за чим прийшли.

— Грошей в мене немає, — мій голос здригнувся, але я змусила себе дивитися прямо в обличчя тому, хто стояв попереду. — Батько зник. Я нічого вам не віддам, бо в мене нічого немає!

— Як шкода, — чоловік попереду гидко усміхнувся, демонструючи жовті зуби. — А папаша твій клявся, що доця в нього розумна, все порішає. Час вийшов, Руденко. 

— Я викличу поліцію! — я смикнулася, намагаючись вирватися з хватки того, хто тримав мене ззаду, але він лише сильніше стиснув пальці, змушуючи мене тихо шикнути від болю.

— Поліцію? — третій, який досі мовчав, засміявся і зробив крок до мене. Його погляд ковзнув по моїй фігурі, затримуючись на грудях. — Ти, дівчинко, не зрозуміла. Борг треба віддавати. Немає бабок будеш відпрацьовувати натурою. Ти нічогенька така. Хлопці теж хочуть розважитись.

Мене накрило хвилею чистого жаху. Це була не просто погроза — це був вирок.
Він простягнув руку, грубо хапаючи мене за підборіддя. Його брудні пальці обпекли шкіру відразою.

— Пішли в машину, — гаркнув він.

— Пішов до біса! — крикнула я, і, підкоряючись сліпому інстинкту, щосили вдарила його коліном у пах.

Чоловік завив, згинаючись навпіл, але той, що стояв позаду, миттєво перехопив мене за талію, відриваючи від землі. Я брикалася, дряпалася, била сумкою.

— Ах ти ж... — проревів перший, випростовуючись, і замахнувся для удару.

 Я заплющила очі, готуючись до болю.
Але удару не було. Натомість провулок раптово спалахнув сліпучим, нестерпно яскравим світлом. Дві фари розрізали темряву і дощ, б'ючи прямо в очі моїм нападникам. Чорний позашляховик безшумно випірнув з-за повороту і різко загальмував за метр від нас, перекриваючи виїзд.

Хватка на моїй талії ослабла. Чоловіки завмерли, прикриваючи очі від світла.
Дверцята водія відчинилися, і спочатку на мокрий асфальт ступили чорні туфлі. Потім з’явилася висока та широкоплеча фігура в темному пальті, яке розвівалося від поривів вітру.

 Князєв... Він не поспішав. Він йшов з такою холодною грацією, ніби весь цей світ, разом із брудним провулком і бандитами, належав йому.

Краплі води капали на його густому темному волоссі, але це не робило його смішним чи жалюгідним. Це робило його схожим на демона, який піднявся з пекла.

Князєв зупинився за два кроки від нас. Його руки були спокійно опущені в кишені пальта. Він навіть не підвищив голосу, але коли він заговорив, низький баритон, вдарив по нервах так, що завібрувало повітря.

— Прибрали від неї руки. Зараз же.

Це було сказано так буденно і водночас так владно, що чоловік, який тримав мене, інстинктивно розтулив пальці. Я похитнулася, хапаючи ротом повітря, і відступила на крок.

— Ти ще хто такий, фраєр? — спробував "включити бика" той, якого я вдарила, але його голос зрадницьки зірвався. Він дістав із кишені щось... блискучий ніж.

Щелепи Арсена ледь помітно напружилася. Його сірі очі, які здавалися зараз чорними, навіть не кліпнули. Він повільно дістав праву руку з кишені. Зробив один плавний, ледь помітний жест двома пальцями.