Розділ 1. Щось пішло не так

Ніка:

Моє життя завжди нагадувало дешеве еспресо з привокзального кіоску. Гірке і з таким жахливим осадом на дні, від якого хотілося кривитися ще кілька годин після останнього ковтка.

Я звикла до цієї гіркоти. Звикла прокидатися о п’ятій ранку, коли за вікном ще чорна ніч, і тягнути себе за комір на роботу. Звикла до постійного, тупого болю в литках після дванадцятигодинної зміни на ногах. І до того, що мій телефон ніколи не дзвонить з хорошими новинами.

— Ніко, третій столик чекає на свій лате вже десять хвилин! — пронизливий голос Віри, нашої старшої адміністраторки, розрізав гул кав’ярні.

— Вже несу, Вірочко, — процідила я крізь зуби, натягуючи на обличчя фальшиву усмішку.

Я підхопила тацю з дерев'яної стійки. Пальці злегка тремтіли чи то від передозування кофеїном, яким я глушила втому, чи то від хронічного недосипу.

Кав'ярня «Зерно», затиснута між старими будівлями на Подолі, сьогодні тріщала по швах. За вікном лив холодний дощ, перетворюючи вулиці на сіре місиво, і кожен перехожий вважав своїм обов’язком завалитися до нас, щоб натоптати брудними черевиками й замовити щось максимально складне.

Я лавірувала між тісними столиками, професійно ухиляючись від ліктів, сумок і мокрих парасоль. Мій чорний фартух поверх білої футболки вже давно втратив свіжість, але мене це хвилювало найменше. Мої думки були далеко звідси.

Вони кружляли навколо однієї, пульсуючої цифри, яка червоним кольором горіла в моєму банківському додатку, і навколо повідомлення, яке я отримала пів години тому.

«Вони знову приходили. Стукали у двері хвилин десять. Я не відкрив, як ти і казала. Але один із них залишив недопалок прямо на нашому килимку. Ніко, мені здається, вони здогадуються, що я вдома».

Це написав Назар. Мій сімнадцятирічний брат, який останнім часом дивився на світ поглядом загнаного вовченяти.

Батько. Чоловік, який мав би бути нашою опорою, а натомість став нашим прокляттям. Він зник три місяці тому, залишивши після себе порожні пляшки на кухні та борг у розмірі, який я не змогла б відпрацювати, навіть якби продала себе на органи. Триста тисяч. І не гривень. Люди, яким він заборгував, не приймали вибачень. Вони не слухали про те, що мені всього двадцять чотири, що я тягну на собі неповнолітнього брата і що я не маю жодного уявлення, де ховається цей боягуз.

— Ваш лате, — я акуратно поставила чашку перед розфуфиреною блондинкою, яка навіть не відірвала погляду від екрана свого останнього айфона.

— Я просила без пінки, — протягнула вона, нарешті глянувши на мене.

— Звісно. Я зараз перероблю, — мій голос звучав солодко, але всередині я вже подумки вилила цей гарячий напій їй на ідеально укладене волосся.

Я розвернулася, щоб піти назад до бару, і в цей момент дзвіночок над вхідними дверима мелодійно брязнув.

Зазвичай я не звертаю уваги на нових відвідувачів, поки не опинюся за касою. Але цього разу… повітря в приміщенні ніби змінилося. Звичний гул розмов у кав’ярні на секунду стих, немов хтось натиснув на паузу.

Я мимоволі підняла очі. Він стояв біля входу, струшуючи краплі дощу з темного пальто. Високий, широкоплечий і у цьому маленькому, пропахлому сиропами та випічкою приміщенні він виглядав як хижак, якого випадково зачинили в клітці з хом'ячками.

Його погляд повільно ковзнув по залу. Холодний, байдужий та пронизливий. Жорстка лінія щелепи, яку ледь помітно покривала темна щетина. Дорогий класичний костюм під пальто сидів так, ніби його шили на замовлення десь у Мілані. На його зап’ясті, коли він підняв руку, щоб поправити комір, блиснув срібний годинник. Я не розбиралася в брендах, але навіть мого обмеженого досвіду вистачило, щоб зрозуміти, що ця річ коштує більше, ніж уся ця кав'ярня разом із персоналом і кавоваркою.

Чоловіки його польоту не п’ють каву в забігайлівках на Подолі. Вони п’ють елітний віскі в закритих клубах, вирішуючи долі таких, як я.

Він зробив кілька кроків углиб залу. Його рухи були плавними, але в них відчувалася прихована та небезпечна сила. Грація великого звіра, який знає, що йому тут нічого не загрожує.

Я відчула, як по спині побіг неприємний холодок. Щось у ньому викликало бажання завмерти, злитися зі стіною, стати невидимою. Але в мене не було на це часу. Віра вже махала мені рукою з-за стійки, її очі були круглими від паніки.

— Ніко! Бігом до каси! Обслужи чоловіка, — прошипіла вона, коли я підійшла ближче. — І посміхайся, заради всього святого, він виглядає так, ніби може нас усіх тут купити!

Я закотила очі, поставила злощасний лате на стійку і зробила глибокий вдих.

— Ласкаво просимо, — завчено промовила я, піднімаючи погляд на незнайомця, який саме підійшов до каси. — Що бажаєте?

Зблизька він виявився ще вищим, ніж я думала. Мені довелося задерти голову, щоб подивитися йому в обличчя. І це була помилка. Бо щойно наші погляди зустрілися, я відчула, як у мене перехопило дихання.

Його очі були не просто сталевими. Вони були абсолютно порожніми. У них не було ні краплі тепла, ні натяку на емоції. Це був погляд людини, яка звикла віддавати накази і ніколи не чути слова «ні».

— Еспресо. Подвійний. Без цукру, — його голос вдарив по моїх нервах. Низький, глибокий, із легкою, ледь помітною хриплинкою. Він не говорив голосно, але кожне його слово мало таку вагу, що здавалося, ніби стіни вібрують.

— Буде готово за хвилину, — я швидко відбила замовлення на екрані каси. Мої пальці чомусь стали неслухняними. — Ваше ім'я для замовлення?

Він трохи примружився. Його погляд ковзнув по моєму обличчю, потім опустився нижче, затримавшись на моєму бейджику. Це тривало буквально долю секунди, але я відчула цей погляд фізично. Наче він доторкнувся до моєї шкіри.

— Арсен Князєв, — коротко кинув він.

— Добре, Арсене. З вас вісімдесят п'ять гривень.

Чоловік дістав із внутрішньої кишені пальто тонку шкіряну візитницю і витягнув чорну картку без жодних розпізнавальних знаків банку. Я приклала її до термінала. Апарат пискнув, підтверджуючи оплату.