Розділ 3

Увечері від отриманого стресу у Яни навіть не було сили дійти до спальні. Переконавшись, що її підопічний прийняв водні процедури й вже ліг спати, вона згорнулася клубочком на дивані у вітальні й сама не помітила, як задрімала. Посеред ночі Яна раптом відчула, як щось пухнасте лягло їй на плечі, огортаючи приємним, затишним теплом. Крізь сон прийшло усвідомлення: її щойно вкрили м’яким пледом, а в дверному отворі майнула зелена піжамка. Це був Андрійко...
На травневі свята вони вирушили до Козина. Андрій бавився з Рексом на галявині біля річки, а Яна зі свекрухою готували обід на кухні, поглядаючи на нього з вікна. Раптово вхідні двері з шумом відчинилися й за мить на порозі з'явилася сусідська дівчинка Ліза.
— Тітка Яна! Біда! Там ваш Андрійко тоне! Він послизнувся й впав з причалу! – вигукнула вона.
Перелякано скрикнувши, свекруха вибігла на двір кликати чоловіка, а Яна щодуху помчала на берег. В голові тривожно билася лише одна відчайдушна думка: «Господи, мій Андрійко тоне! Допоможи!»
За лічені секунди жінка опинилася на причалі. Андрія вже віднесло течією від берега. Побачивши, як хлопчик відчайдушно намагається виплисти, то зникаючи під водою, то знову з'являючись, Яна кинулася у воду. Тут було глибоко, а холодна вода впивалася в тіло мільйонами гострих кинджалів. Долаючи метр за метром, вона щосили намагалася доплисти до дитини. Крижана вода залізним ланцюгом скувала її рухи, м'язи рук та ніг ставали наче кам'яними. Її ось-ось схопить судома! Ні, тільки не це! Не можна! Не зараз! Останній різкий ривок вперед – і вона, нарешті, у мети! Яна пірнула й, обхопивши ноги хлопчика, виштовхнула його на поверхню. Ковтнувши повітря, Андрійко голосно закашляв, проте, знесилений, він вже не міг триматися на воді.
— Обхопи мене за шию! — прокричала Яна, уривчасто дихаючи. — І працюй ногами так сильно, як тільки зможеш. Давай, Андрію, нам треба доплисти до причалу...
Тремтячи всім тілом, хлопчик мовчки підкорився. Однією рукою він обхопив мачуху за плечі й стрімко забив ногами по воді. Ганна вміла плавати, але навіть їй було непросто витягнути хлопчика. Намагаючись не піти під воду й продовжувати плисти, вона відчувала, що сили поступово залишають її. Ще трохи! Головне — дістатися до сходів причалу! Ще якихось десять метрів, і вони врятовані! Яна почула голоси сусідів і їх швидкі кроки по металевому покриттю моста, коли їй, нарешті, вдалося зачепити руки хлопчика за поручні. Наче крізь туман, вона побачила перелякане обличчя свекра, що підбіг до них. Він простягнув руки й почав швидко витягати онука. В цей момент її ноги звела різка судома. Жінка відчула, як вода нещадно вкриває її голову, забираючи в свою темну безодню, а в свідомості настає якась дивна страшна порожнеча...
— Мамо Яно! Будь ласка, не вмирай! — почула вона, прийшовши до тями в машині «швидкої допомоги».
Насилу розплющивши очі, Яна побачила довкола себе стурбовані обличчя рідних і сусідів. Біля неї метушилися лікар і медсестра. Поруч сидів, закутаний в теплий плед, Андрійко, й голосно плакав, стискаючи в своїх маленьких долоньках її холодну руку.
— Андрійку, з тобою все добре? — схвильовано прошепотіла Яна, намагаючись підвестися, проте сильне запаморочення змусило її знову опустити голову на подушку.
— Зі мною все добре, мамо Яно! — крізь сльози мовив хлопчик, обіймаючи її за плечі. — Я тебе дуже люблю, пробач мені... Тільки не вмирай, — хлюпаючи носом, тихо додав він.
— Це ти мені пробач, — по щоках жінки покотилися сльози. — Як же я злякалася... Дякувати Богу, тебе бережуть ангели - хоронителі! – ледь посміхнувшись, мовила вона.
— Ти — мій ангел- охоронець! — витираючи сльози, відповів хлопчик.
Він підніс тоненьку руку Яни до своїх блідих, тремтячих губ і поцілував. Ця жінка піклувалася про нього, як ніхто, терпіла його гидку поведінку й так довго намагалася дійти з ним згоди! Вона врятувала йому життя й ледь не загинула сама! Вона — його справжня мама!
«Дякую тобі, Боже! Тепер я проситиму лише про одне: нехай мій син буде здоровий та щасливий! Я обіцяю тобі, що буду для нього найкращою матір'ю!» — подумки молилася Яна, притискаючи хлопчика до себе. Адже вона так любить цю дитину!
Через два тижні з рейсу повернувся Віталій. Дізнавшись про все, що сталося, він летів додому, мов на крилах.
— Дякую тобі, моя люба, — під час зустрічі мовив він, лагідно обіймаючи дружину й ледь стримуючи сльози. — Дякую за сина...
Вперше за довгий час Яна відчувала себе щасливою. Дорожче цих двох чоловіків у неї більше нікого не було! Вона звільнила свою душу від болісного очікування і, нарешті, змирилася з думкою, що у них з Віталієм не буде спільних дітей. Але ж тепер у неї є Андрійко! Життя триває й знову має новий сенс, що надихає й надає крила!
А ще через три місяці Яна дізналася, що вагітна...
Наче м'який літній вітерець і лютий ураган Цунамі, любов і ненависть — дві протилежні, але однаково бурхливі, насичені барвами, стихії. Ці почуття живуть у кожному з нас. І знову ми маємо вибір: можна махнути на все рукою, сховатись за неприступною стіною образ й довго вмовляти себе, що так краще й правильніше, а можна прийняти з любов'ю те, що маєш, і несподівано придбати набагато більше – споріднену душу, яка завжди буде поруч… І, мов нагороду від вищих сил, отримати справжню радість — здійснення заповітної мрії…

__________________________

Дякую, мої любі читачі, що були зі мною під час написання оповідання!) Якщо твір вам сподобався, підписуйтесь на сторінку, щоб не пропустити вихід нових книжок, і не забувайте про відгуки та зірочки!) Так ви підтримуєте мою творчість! Щиро дякую!)

Ваша Діана Ясна)