Розділ 2

Яна глянула у бік зеленої галявини, де грався хлопчик, навчаючи німецьку вівчарку на прізвисько Рекс, команді «фас». Він весело сміявся, закидаючи палицю і спостерігаючи, як щеня незграбно біжить за нею й приносить назад. Погладжуючи песика по спині, Андрій хвалив його за успіхи й простягав на долоньці шматочки корму.
— Андрію, ходи обідати! — покликала його Яна.
Хлопчик обернувся, скоса глянув на мачуху й продовжив грати з собакою, ніби не почув її.
— Андрію! — ледь стримуючи роздратування, знов покликала вона.
У відповідь — жодної реакції. Яна знала, що Андрій чує її, але навмисно ігнорує!
Після того, як вона погукала пасинка втретє, за столом настала незручна тиша, і Яна відразу відчула на собі суворі погляди свекра й свекрухи. Здавалося, їх пильні очі пронизують її до кісток. В цю мить жінці хотілося провалитися крізь землю. Не витримавши, Яна підвелася й швидко рушила на галявину. Підійшовши до хлопчика, вона наполегливо розвернула його й голосно мовила:
— Андрію, скільки можна тебе кликати?!
— Гаразд, вже йду ... — знехотя простягнув той, відстороняючись від мачухи.
Стримуючи гнів, Яна вимушено усміхнулася й простягнула дитині руку. Вдавши, що не помітив її жесту, Андрій обійшов жінку й помчав на терасу.
Відтоді як вони з Віталієм одружилися, Яна гостро відчувала неприязнь цієї дитини до себе. В перервах між рейсами чоловік часто бачився з сином, дбав про нього й проводив з хлопчиком багато часу, але спілкуватися з новою дружиною батька Андрійко не хотів. Під час спільних прогулянок він завжди намагався стати між ними, тримав Віталія за руку й поглядав на Яну спідлоба. Вона розуміла: все це звичайні ревнощі, дитячий біль від того, що батьки розлучилися. Але ж Яна не мала до цього жодного відношення. Коли вони з Віталієм познайомились, він вже прийняв рішення про розлучення з дружиною, купив собі квартиру й навіть переїхав туди. Зустріч з Яною лише прискорила цей процес. Кохання спалахнуло між ними, мов яскрава, новорічна гірлянда... Проте восьмирічній дитині цього не поясниш. Андрійко ображений на батьків, і саме Яна уособлює тепер причину усіх його нещасть.
Їй було шкода хлопчика, але знайти з ним спільну мову було марною справою. Андрій вперто не хотів говорити з нею, а коли Яна дарувала йому іграшки, цідив крізь зуби «дякую» й передавав їх батькові в руки.
Дуже скоро вона відчула себе зайвою під час їх сумісних прогулянок. Віталій просив дружину виявити терпіння й все одно наполягав на спільних зустрічах. Проте для Яни вони ставали все більш обтяжливими.
Крім того, мовчазний докір в очах свекрухи, лише додавав масла у цей пекучий вогонь ворожнечі. Яна була впевнена, що це Ірина, матір Андрійка, налаштовує хлопчика проти неї. Одного разу дійшло до того, що він спустив на Яна сусідського пса. Той накинувся на неї й вкусив за литку до крові. Довелося навіть викликати «швидку». Віталій був змушений вжити суворих заходів: Андрій вислухав догану й довго стояв у кутку. Батько змусив його просити у Яни вибачення. Насупившись, Андрій похмуро пробурмотів: «Не буду! Якби не вона, ти б не пішов від нас!» Віталій спробував пояснити синові, що Яна тут ні до чого, але хлопчик не хотів нічого слухати...
Доведена до межі, Яна вирішила серйозно поговорити з чоловіком. Вона обережно висловила свої сумніви з приводу його батьківства Андрію.
— Навіть якщо це й так, — склавши руки на грудях, різко відповів Віталій, – я не буду нічого змінювати. І робити аналіз ДНК теж не збираюся. Андрій знає, що я його батько. Він любить мене, а я люблю його. Ти хочеш, щоб я сказав дитині: «Вибач, я не твій тато, і ми не будемо більше спілкуватися?». Не намагайся поставити мене перед вибором. Андрій — мій син, і крапка.
— Пробач... — Яна розплакалася. — Мені просто так нелегко з ним. Я бачу, що і ти, і батьки звинувачуєте мене в поведінці Андрія...
Трохи розтанувши, Віталій лагідно обняв дружину за плечі.
— Я ні в чому тебе не звинувачую. Я ще раз спробую поговорити з сином... І, знаєш: думаю, нам слід погодитися на це штучне запліднення...
— Ти справді так вирішив? – перепитала Яна, піднімаючи на чоловіка мокрі від сліз очі. – Я гадала, що ти ніколи не погодишся...
— Я ж знаю, як ти мрієш про дитину, — посміхнувся Віталій. – Крім того, я й сам цього хочу! Не плач, люба. Бог дасть, все у нас вийде...
Проте Бог чомусь не дав. Витративши купу грошей у найкращій клініці столиці, вони все ж зробили ЕКО. Однак ембріон не прижився. Розводячи руками, лікарі порадили повторити процедуру десь за пів року. Яна ридала вдень і вночі, абсолютно не розуміючи, чому все це відбувається саме із нею. Вона обійшла усіх «батюшок» у місті, намагаючись знайти причину проблеми у духовній сфері, але відповіді на своє запитання так і не отримала... Народна медицина не допомагала також.
Віталій не знав, як заспокоїти дружину. Чоловік старався, як міг: купував подарунки, путівки на заморські острови, допомагав її батькам...
— Не можу я так більше, мамо! — голосила Яна, сидячи у матері на кухні.
— Ну, ти сама подумай, доню, — розважливо говорила Марина Миколаївна. – Адже Віталій — добрий чоловік: кохає тебе, піклується. Ти за ним, як за кам'яною стіною. Де ти ще знайдеш такого?
— Так, я теж його люблю, але він не може мені дати головного — щастя материнства! — вигукнула Яна, витираючи очі. — І мене люто ненавидить пасинок! Віталій так із ним носиться, а насправді він і не син йому зовсім!
— Гадаю, ти ревнуєш його до хлопчини..., — зауважила матір.
У відповідь Яна лише роздратовано відверталася.
За кілька днів ситуація погіршилася. Одного чудового ранку на порозі їх квартири власною персоною з'явилася Ірина, колишня дружина Віталія. Тримаючи за руку Андрійка, вона впевнено заявила чоловікові:
— Ти вже влаштував своє особисте життя? Молодець! Тепер моя черга. Я виходжу заміж за американця і їду в США. Узяти з собою Андрія поки що не можу. Тож нехай трохи у тебе поживе. Облаштуюся, тоді й заберу!
Хлопчик і валіза з речами були миттєво вставлені в двері. Ірина зникла так само швидко, як і з'явилася. До речі, це був останній раз, коли вони її бачили.
За тиждень Віталій пішов у рейс. Андрій хотів жити в бабусі з дідусем, поки батька не буде, але ті навідріз відмовилися, зауваживши, що такі клопоти їм вже не за віком...