Розділ 1

Яна Ярославівна, а для близьких та друзів — просто Яна, була директором власної крюїнгової компанії під назвою «Marloy», однієї з найбільших у Києві. Її поважна фірма надавала різні послуги для моряків, починаючи від оформлення всіх необхідних робочих документів і закінчуючи працевлаштуванням.
У свої тридцять років Яна досягла певних кар'єрних успіхів, а от особисте життя чомусь ніяк не складалося. Щоправда, деякий час вона цим не переймалася. Друзі, подорожі Європою під час відпусток, ресторани й шанувальники – все це було неодмінною умовою Яниного яскравого життя.

Діловий стиль одягу від відомого англійського бренду «Karen Millen» вдало доповнював її образ успішної й суворої бізнес-леді, але вдома й на відпочинку Яна надавала перевагу невигадливим маєчкам та зручним шортам від «Nike» або "Adidas". Висока, струнка, з темними, як міцна кава, очима й густою шевелюрою в’юнкого каштанового волосся, Яна привертала увагу чоловіків і, без сумніву, могла звести з розуму майже кожного з них. Однак серед усіх залицяльників Яна не бачила гідних претендентів на роль свого чоловіка. Один – жадібний, приходить на побачення з порожніми руками, ні квіточки, ні цукерочки, інший – балакучий так, що рот не закривається, як у базарної тітки, третій – одружений, четвертий — так і прагне пообідати її коштом... І так далі за списком…

Збігав час... Поступово подружки одружувались. Як і раніше, вони приїжджали до Яни, але вже значно рідше. Жінка брала на руки їх маленьких діточок і завмирала від захоплення! Теплі, лагідні янголятка, що пахли молоком і дитинством, малюки посміхалися їй, тягнули за каштанові кучері й називали «тьотя Яна». І чому їй так не щастить? Чим вона гірша за своїх колежанок? Адже вона теж хоче мати сім'ю. Інакше для чого були потрібні всі її успіхи й досягнення? Кому залишити усе здобуте важкою працею: компанію, машину, квартиру? З ким поділитися своїми знаннями й вміннями? Крім батьків, у неї нікого немає... Світ вона вже побачила, а далі що? Звідкись прийшло усвідомлення: вона має народити дитину й таким чином отримати найдорожчу людину, що буде належати лише їй. Чоловіки можуть змінюватися, мов шкіряні рукавички кожної зими, а от діти – це назавжди! Дитина буде любити її так, як люблять тільки матір: щирою, безумовною любов'ю. Та й вона зможе любити лише своїх, рідних… Тож саме цього їй і не вистачає для повного щастя!

Іноді Всесвіт і справді щедрий на сюрпризи. Несподівано у житті Яни з'явився Віталій. Одного літнього ранку він увійшов в її кабінет зі стосиком своїх професійних дипломів, щоб оформити документи для чергового рейсу у новій посаді — першого помічника капітана. Поспілкувавшись з ним кілька разів, Яна раптом виявила, що закохалася в цього високого, статного красеня з синіми, як бездонний океан, очима й чарівною посмішкою. В цей час Віталій перебував у стадії розлучення з дружиною. Він вже переїхав в окрему квартиру, але продовжував піклуватися про їх спільного сина Андрія.
Віталій був уважним чоловіком, проте найбільше Яні подобалося його іронічне почуття гумору. Взагалі рівень інтелекту був для неї найважливим пунктом у переліку усіх інших чеснот. Віталій говорив: «Доля – зручне слово для тих, хто не хоче приймати жодних рішень!» і поводився відповідно. Яна слухала його із захопленням і дивилася, мов на кумира. Крім того, Віталій – успішний чоловік, з машиною, будинком. На її гроші точно не зазіхне. Одним словом, він був саме таким, про якого вона таємно мріяла і кого так довго чекала! І ось її мрія збулася!

Незабаром вони зіграли весілля. Перший пункт плану на шляху до створення сім’ї було виконано, і тепер Яна налаштувалася на декретну відпустку. Кожен місяць вона купувала тест на вагітність і чекала позитивного результату, але його все не було... В очікуванні минув рік, і Яна забила тривогу. Довелося звернутися до спеціалістів, і потягнулись похмурі тижні обстежень. Результати аналізів Віталія виявилися м'яко кажучи «неприємними». Лікарі поставили діагноз – безпліддя і видали довжелезний список препаратів для лікування...

З такою похмурою новиною, Яна з Віталієм приїхали до його батьків. Марія Ірастівна та Петро Ігнатович жили в елітному селищі Козин в кілької кілометрах від Києва. Марія Ірастівна – мистецтвознавець за освітою, що присвятила тридцять років свого життя роботі у Київському історичному музеї, іноді полюбляла потягнути кілька келихів вишневої наливки й потеревенити про сусідів. Передаючи усілякі плітки та байки, що ходили селищем, Марія Ірастівна, отримувала від цього справжнє задоволення. Вона скаржилася, що довкола всі якісь непорядні, невдячні й, взагалі, дивні люди. Їй практично немає з ким спілкуватися! Навіть тут, у Козині. Звісно, крім її розумного чоловіка, людини з великим життєвим досвідом і серйозною військовою кар'єрою за плечима. Попри свою несамовиту велич, Петро Ігнатович все ж був невисокого зросту. Трішки клишоногий, мов ведмедик, і кругленький, як колобок, він був полковником СБУ у відставці. Під час сімейних обідів Петро Гнатович любив випити шотландського віскі «Chivas Regal» й згадати, як добре жилося за часів радянської влади, особливо йому, тоді ще майору КДБ. Все безкоштовно: і поїздки у ялтинський санаторій, і медичне обслуговування, і освіта, і грошей кури не клюють... А зараз важко! Ох, як важко! Допиваючи пляшку, Петро Ігнатович починав емоційно розмахувати руками й, явно плутаючи поняття, проклинати усіх патріотів і націоналістів України, а разом з ними й Горбачова, який сприяв руйнуванню великої, сильної держави — СРСР.
Усе це чудове дійство зазвичай відбувалося на літній терасі їх скромного, двоповерхового особняка. Будиночок – зруб привезли з західної України, зібрали й встановили тут, у Козині, з видом на мальовничі береги ріки й зелену, охайно підстрижену, галявину. Яна з Віталієм забирали Андрійка й приїжджали до батьків майже кожних вихідних. Це вже стало традицією й трохи дратувало Яну. Тільки заради чоловіка вона терпіла цю інтелігентну парочку.  Натомість Віталій ставився до батьків дбайливо, мов до чеського кришталю, намагаючись не засмучувати їх будь-якими неприємними новинами. Але не все можна приховати. Довелося розповісти Марії Ірастівні та Петру Ігнатовичу про проблему з безпліддям, але, на Янин подив, їх це не надто засмутило...
Всі сиділи на терасі й вдавали, що нічого не відбулося. Свекруха спокійно розливала по білосніжним тарілкам зелений борщ з порцелянової супниці, а свекор вів з Віталієм невимушену бесіду про початок посівних робіт на городі. Чоловік іноді кидав у бік Яни тривожні погляди, але вона не дивилася на нього. Її колотило від ледве стримуваного обурення: «Чому, чорт забирай, вони так поводяться? Невже цим людям і справді байдуже, що у їхнього сина такий діагноз і що після довгого лікування вони мають робити тільки штучне запліднення, яке теж не дає жодних гарантій?» Що ж… Ясна річ, у них вже є один онук – восьмирічний Андрій, син Віталія від першого шлюбу. Хоча тепер, дізнавшись проблему чоловіка, Яну долали сумніви: а чи дійсно Віталій є його батьком?