Розділ 27. Руслана ч.3

Данило забрав нас вже після шопінгу, так як в нього виникли якісь проблеми в клубі, а ми не сильно були проти. Адже ми все одно круто провели час. Накупивши купу різного одягу і прикрас, ми вирушили додому. Шок був, коли я побачила дитяче крісло в машині. Хотілося запитати його, коли він встиг, якщо був на роботі. Але те, що він подбав про безпеку дитини, було дуже цінно. Олеся всю дорогу наспівувала якусь дитячу пісеньку, ми сміялися з Данилом з того, як вона пропускає деякі літери в словах. Було так легко, ніби ми вже років п’ять виховуємо цю шкідницю, хоча я впевнена, що так легко буде не завжди. Адже діти - це труд, потрібно бути їм не тільки друзями, але й батьками. Авторитет потрібно заслужити.

Коли ми під’їхали до будинку, Олеся притихла і я розвернулась перевірити, як там вона. Дівчинка великими очима дивилася на багатоквартирний будинок і мовчала.

- Все добре? - Стурбовано запитала я.

- Ви тут живете? - Вона прошепотіла своє питання так тихо, що я ледь стрималась, аби не перепитати.

- Так, і ти будеш тут із нами.

- Я боюсь. - Вперше зізналась вона, зі страхом в очах.

- Чого ти боїшся?

- Що я вам не сподобаюсь і ви відвезете мене назад, - вона заломила свою ручки і подивилась мені в очі з надією.

- Сонечко, - втрутився Данило, який до цього просто спостерігав за нами, - ти не можеш нам не сподобатись, бо ми вже тебе любимо. Ти стала маленьким промінчиком світла в нашому житті і ми з Ланою теж боїмося, повір, але знаєш, що ще важливо? Ми готові спробувати сподобатись тобі і стати для тебе справжньою сім’єю.

- Ви класні, я вас теж люблю. - Вона розстебнула ремінь безпеки на кріслі і перелізла до нас обійматись. Ми взяли її до себе і поцілували з двох сторін у щічки, а у відповідь почули дзвінкий дитячий сміх, на що не змогли стримати свій.

- То що, додому? - Данило з Олеською одночасно кивнули в знак згоди.

Ми піднялися на гору з Олесею перші, так як Данило залишився, щоб підняти пакети з нашими покупками. Дівчинка одразу пішла в розвідку, її маленькі ручки обмацували все, що траплялося їй на шляху. Вона походила по вітальні, а потім з питанням в очах, подивилась на мене. Тоді я вирішила показати їй решту квартири.

- Ходімо, - ми пішли глибше через маленький коридорчик і опинилися між двома кімнатами, - ця кімната наша з Данилом, - вона обережно зазирнула туди, там все було в такому чорному стилі, а поруч була ще одна кімната, - а ця буде твоя. - Олеся не видавала жодного звуку, тільки мовчки ходила і оглядала все. Ця друга спальня була маленькою, якраз підходила для дитячої, правда поки там не було дитячих меблів. Але це тільки питання часу, якщо буде необхідно - тільки одне слово Данила і завтра все буде готово.

- Я буду тут одна? - Вона ступила на білий коврик, який стояв біля двоспального ліжка і спостерігала за мною.

- Ти не хочеш? - Мені хотілося обійняти її, але я давала їй час звикнути до всього, що зараз відбувається в її житті.

- Просто я раніше ніколи не жила одна в кімнаті, тільки з дівчатками, - вона ніяково переступила з ноги на ногу і я посадила її на ліжко, а сама присіла на коліна навпроти її обличчя, - якщо я не зможу бути сама?

- Тоді все просто - я прийду до тебе, - я взяла її ручки в свої і легенько стиснула, - я готова бути поруч стільки, скільки тобі це буде потрібно. Ти можеш просити у нас все, що тобі потрібно, ми з Данилом готові вислухати і дати тобі це.

- Добре. - Вона обійняла мене своїми маленькими ручками, якраз тоді зайшов Данило з пакунками.

- Тут все, що ви купили, куди ставити? - Я підняла голову і кивнула в бік гардеробу.

- Дякую, ми пізніше розберемо. - Я почула, як у Олесі завурчало в животику і здогадалась, що час обідати. - Ти голодна?

- Трішки, - вона поклала ручку на животик і опустила голову.

- Тоді йдемо готувати їсти.

Поки я смажила омлет з сосисками та готувала салат, Данило показав Олесі частину квартири, яку я не встигла. Вони двоє весело проводили час, той щось розповідав, а Олеся весь час сміялась. Мені не було чути з кухні, але потім вони все ж вирішили повернутися і вже були доволі голодними.

- У Данила такий класний кабінет, - з захватом сказала дівчинка.

- Звичайний кабінет, то коли там обід? - Запитав Данило, а Олеся встигла вкрасти шматочок огірка з тарілки. - Ей, ти чого це, ану зараз як спіймаю і залоскочу.

Друзі, не забувайте, що ваш коментар - важливий для мене, щоб розуміти ваші емоції та враження. Якщо ви ще не підписані і не поставили свою вподобайку на цю історію, то не чекайте - зробіть це. Буду рада вас бачити в своїх соціальних мережах, instagram - @tali.verne_author
tik tok - tali.verne, telegram - Талі Верне|Автор книг на Букнет❤️‍
Обняла, ваша Талі!