Розділ 3. Руслана

Мені було ніяково після того поцілунку. Я хотіла його не просто, щоб ще більше подратувати тата, а тому що він мене притягував. Моє тіло відкликалося на кожен звук, які він видавав. На його подих. Поцілунки. Доторки. Все це збуджувало мене і виводило з себе одночасно. Ну чому саме він? За все моє життя – на жодного чоловіка моє тіло так зрадницьки не реагувало.

Коли він зник за дверима свого кабінету, я зрозуміла, що він шкодує про те, що ми щойно зробили. Ну і навіщо тоді було мене цілувати? В його діях стільки невизначеності. Найбільше мені хотілося в той момент увірватися в кабінет, поставити його на лопатки і зацілувати до втрати дихання, але він не дочекається цього. Тепер прийшла моя черга грати, містере шафо.

Я вимила стакан з якого щойно пила, одягнула вже сухий одяг, залишила сорочку і маленьку записку на папері із його записника, який знайшла біля ліжка. Після чого тихенько вийшла з квартири, ніби якась крадійка, проте говорити що я йду мені не хотілося, бо тоді це означало б  знову зустрітися з ним. Хай картає себе або ж хвалить, мені зараз наплювати на його докори совісті. Сьогодні у мене нічна зміна в лікарні, тому я повинна опинитися вдома і привести себе до ладу.

        З батьком я не живу вже сім років, як тільки вступила до університету за власним бажанням. Мені довелося більше двох років просити власного батька, щоб він дозволив мені навчатися на лікаря, але в кінці я просто подала документи, зняла на власні заощадження квартиру і пішла з дому. З того часу я роблю все наперекір власному батькові. Моя мама після мого народження зрозуміла, що живе разом із тираном і просто втекла від нього. Мене вона залишила з ним, бо розуміла, що якщо вона забере мене, то він не дасть їй жити спокійно. Не буду брехати я жила як сир в маслі, ні в чому в мене не було потреби. От тільки я не жила, а існувала, як порцелянова лялька на поличці. Мене надто сильно шанували, брали тільки на урочисті заходи, а весь свій час я проводила у величезному помісті. З мене здували пилинки, що там говорити навіть в школу я не ходила, бо всі вчителі приходили до нас. Саме тому більшість людей навіть уяви не мають, як виглядає донька Валерія Даценка.

        Діставшись додому на таксі, я піднялась в свою квартиру. Дуже скромну і просту, це була дуже світла оселя, де мінімум меблів і максимум рослинності. Я дуже любила домашні рослини, моя вітальня була схожа на маленький ботанічний сад. Мене це цілком влаштовувало, в особняку мені не можна було мати рослини за якими я могла доглядати, бо вони на думку нашої хатньої робітниці збирали надто багато пилу. Спочатку я робила все, що мені забороняли, заради помсти – такий собі бунт. Але щоразу дізнаючись більше інформації про нові рослини, я закохалась в це хобі.

        Я зняла свої незручні туфлі, і пішла на кухню в пошуках мінеральної води. В роті ніби раптово утворилась пустеля.

        - Це ж треба було так накидатись, знала ж, що сьогодні в тебе зміна, - незадоволено пробуркотіла я сама собі під ніс.

        У містера шафи душ я прийняти не змогла, але мені так кортіло. Наскільки я зрозуміла, то вночі мене вирвало – іншого припущення, чому я прокинулась в його одязі у мене поки не було. Та й за ніч алкоголь, який я в себе вмістила тієї ночі утворив не найкращий аромат, хотілося це все змити якомога швидше з себе. На душ я витратила багато часу, натираючи себе декілька разів трояндовим гелем для душу, мені потрібно було позбутися всіх ознак вчорашнього гуляння. І це не тому, що буде соромно перед іншими, всі вже звикли, що я відорва поза роботою, але я працюю в дитячому відділенні, а дітки не заслуговують бачити перед собою лікаря з бодуна.

        Почистивши декілька разів зуби і добре сполоснувши рота, я нарешті пішла одягатись. Спальня теж була у мене мінімалістичною, біла шафа, яка була вмонтавана в стіну, щоб займати менше простору. Дві тумбочки біля ліжка сніжно-білого кольору, туалетний столик, на якому була косметика і орхідея. Мені дуже подобалось, коли у мене багато простору в кімнатах, саме тому спальня була максимально світла і вільна. Дзеркало у красивій рамі біля шафи. Ну і наостанок, величезні вікна з чорними шторами, які були родзинкою цієї кімнати.

        Я запалила свічку з цитрусовим ароматом, яка моментально наповнила кімнату свіжим ароматом, увімкнула плейлист – улюблену Adele і тільки зараз розслабилась.

        Відчинивши шафу, зрозуміла, що єдине завдання, яке стоїть переді мною – це знайти щось легке, зручне і не дуже крикуче. Тому мій вибір зупинився на широких штанах в чорно-білу смужку та біле боді з коротким рукавом, адже потім мені все одно доведеться одягнути на себе рожевий лікарський халат. На роботу я ходила одягненою дуже просто, адже якщо так подумати, я нічим не відрізнялася від інших лікарів. Мені вкотре хотілося бути донькою простого чолов’яги, а не Даценка.

        - Сьогодні макіяж покидає чат, - проговорила я, зрозумівши, що можу обійтись і без нього.

        Єдине, що я додала – сережки у формі кленових листочків, які після мого народження мені подарувала мама. Вони були для мене, наче символ удачі, так я завжди відчувала, що мама поруч. Одягнувши свою улюблену куртку і кросівки, я вийняла шолом від байку. Я любила ризик і швидкість, а ще байк більш зручніший в користуванні, ним легше робити різні маневри на дорозі. Щоразу, коли я говорила татові, що хочу навчитися їздити на мотоциклі, чула відмовки.

        - Лана, ти ж дівчина. Давай краще я куплю тобі машину, байк – дуже небезпечний вид транспорту. Я тобі цього не дозволю.