Розділ 29. Перемога та Справжнє зізнання

Голос ведучого, що лунав із потужних динаміків актової зали, здавався мені далеким, наче пробивався крізь товщу води. Серце гатило в грудях так сильно, що я майже фізично відчувала кожен його удар. Усі учасники конкурсу вишикувалися на подіумі. Напруга в повітрі досягла свого піку, стаючи майже відчутною на дотик.

— І, нарешті, головна інтрига цього літа! — Ведучий витримав театральну, нестерпно довгу паузу, повільно розкриваючи золотавий конверт із печаткою Арсенія Чорнобая. — Одностайним рішенням міжнародного журі, перше місце, грант на поїздку до Парижа та фінансування для створення власного бренду здобуває... Ковальова Діана з колекцією «Оксамитова ніч»!

Зал просто вибухнув. Оплески, вигуки, тупіт ніг — усе злилося в один суцільний гул. Мої моделі-дівчата з криками кинулися мене обіймати, Оля десь за лаштунками верещала так, ніби сама виграла Пулітцерівську премію. Професор Чорнобай підійшов до мене, з легкою батьківською посмішкою вручив важку кришталеву статуетку й диплом, міцно потиснувши руку.

— Ви заслужили це, Діано. Ваша архітектура костюма — це чисте мистецтво. Париж чекає на вас, — тихо сказав він.

Я дивилася на диплом у своїх руках, і безмежне щастя, змішане з солодкою ейфорією, нарешті накрило мене з головою. Я змогла. Кравчиня з Коломиї, яка ще кілька місяців тому рахувала копійки й засинала за швейною машинкою від утоми, тепер стояла на вершині.

Боковим зором я помітила, як Карина та Артур поспіхом залишають залу. Їхні постаті виглядали жалюгідно й понуро. Вони йшли, згорбившись під презирливими поглядами одногрупників, які тепер знали всю правду про зраду Аліни. Вони залишилися в минулому — ні з чим, розбиті власною ж отрутою. Їхня епоха інтриг в академії закінчилася моїм абсолютним тріумфом.

За чверть години бекстейдж перетворився на місце божевільного святкування. Студенти відкривали шампанське, вітали одне одного, повсюди снували репортери. Намагаючись хоч на мить сховатися від цієї метушні й перевести подих, я зайшла в далеку, напівтемну гримерку, де на вішалках усе ще відпочивали сукні.

Я притиснула кришталеву нагороду до грудей, нарешті дозволивши собі просто посміхнутися в тиші.

Двері гримерки тихо зачинилися. Я підняла голову й побачила Максима. Він усе ще був у моєму оксамитовому піджаку, який робив його силует неймовірно мужнім. Він неквапливо рушив до мене, і в його зелених очах більше не було жодної краплі тієї напруги, що тримала його на подіумі. Там палав зовсім інший вогонь — пристрасний, глибокий і чистий.

Максим підійшов упритул, обережно забрав із моїх рук статуетку, поставивши її на стіл поруч, і м'яко, але рішуче затиснув мене в кутку гримерки, перекриваючи всі шляхи для відступу своїм гарячим корпусом. Його руки лягли на стіну пообіч моєї голови.

— Ну що, кравчине, — його голос прозвучав низько, з оксамитовою хрипотою, від якої мої коліна миттєво зрадницьки затремтіли. — Ти перемогла. Твій Париж у кишені.

— Ми перемогли, Максе, — прошепотіла я, затамувавши подих від його близькості. — Без тебе цього б не було.

Максим усміхнувся, а потім повільно запустив руку втрішню кишеню піджака. Коли він витяг руку, між його пальцями був затиснутий той самий складений учетверо, трохи пом'ятий аркуш паперу. Наш жартівливий контракт. З моїми акуратними пунктами й нашими розмашистими підписами внизу.

— Пам'ятаєш це? — тихо запитав він, дивлячись мені прямо в очі.

— Пам'ятаю. Пункт перший: взаємна вигода...
— Забудь, — перебив він мене, і на його обличчі з'явилася неймовірно ніжна, хлопчача усмішка.
Він перехопив папір двома руками й одним різким рухом із тріском розірвав його навпіл. Потім ще раз, і ще раз, поки контракт не перетворився на жменю дрібних білих шматочків. Він розтиснув пальці, і паперовий дощ повільно полетів на підлогу, кружляючи в промені світла.

— Контракт анульовано, Ковальова, — Максим зробив крок ще ближче, так, що я відчула шалений стукіт його серця під оксамитом. Його великі долоні обережно лягли на мої щоки, великі пальці ніжно окреслили контури моїх губ. 

— Більше ніяких умов, ніяких пунктів і ніяких термінів дії. Тепер усе по-справжньому. Я кохаю тебе, Діан. Кохаю не за контрактом, а просто тому, що ти збожеволіла мене з першої нашої зустрічі. Назавжди.

Моє серце пропустило удар, а в наступну секунду вибухнуло такою неймовірною романтикою й полегшенням, що я просто задихнулася від щастя.

— Я теж кохаю тебе, Максе, — встигла проговорити я, перш ніж його губи накрили мої.
Це був поцілунок, у який ми вклали весь біль останніх днів, усю пристрасть, усю тугу й усе те, що так довго боялися сказати вголос. Він був палким, глибоким і солодким, як саме життя. Максим міцно притиснув мене до себе, руйнуючи останні бар'єри між нами.

Клац! Клац! Клац!— раптовий каскад яскравих білих спалахів розірвав напівтемряву гримерки.

Двері виявилися прочиненими, і кілька журналістів із центральних видань, шукаючи переможницю, зазирнули всередину, гарячково фіксуючи цей момент на свої камери. Але нам було абсолютно байдуже. Максим навіть не повернув голови, лише міцніше обійняв мене за талію, продовжуючи цей неймовірний поцілунок під спалахи камер.

Нехай увесь світ знімає. Тепер наша історія більше не була таємницею за зачиненими дверима — вона була нашою справжньою, завойованою реальністю.