Розділ 23. Нарешті визначились?

Бабине картопляне поле схоже на безкраю пустелю, але мій брат ставиться до цього, як до особистого пекла.

Поки ми з Міланою збираємо бульбу в відра, цей артист всівся на межі, витягнувши свої зморені в гумових чоботах ніженьки. На мордяці застиг глибокий сплін та скорбота всього танцювального мистецтва.

— Дівчата, це не гуманно, — стогне, розглядаючи картоплину у формі серця. — У мене виникає тунельний синдром від цієї лопати. А якщо в мене судома на сцені станеться?!

— То підеш одразу на пенсію. Якщо ти такий кволий, про секс можеш навіть не мріяти, він для тебе небезпечний. Ще спину прихопить чи тиск підскочить, — пирхнувши, Мілана заправляє волосся прямо в рукавичці, лишивши на щоці кумедну смужку землі.

— Тю, та я ж пожартував, — миттю схоплюється на ноги Богдан. — Ходи до мене, моя сувора пані, трішки писочок забруднила. Я допоможу, — і тре їй ніжно щічку, а вона і не пручається.

— Ви стаєте якимись підозріло милими, — зауважую з іронією, поглядаючи на Армана, який копає наче трактор, не звертаючи на нас уваги. Потужний, гарний, ображений на мене трактор.    

Знову без футболки. Як спеціально. Його засмагла шкіра блищить від поту, а м'язи спини та преса ритмічно скорочуються з кожним влучним ударом вил у суху землю. Балерун навіть по городу рухається легко, впевнено й збіса сексуально.

Ловлю себе на тому, що вже хвилин п’ять заворожено витріщаюся на те, як грають м'язи на його плечах.

— Армане, може відпочиниш і поговоримо?

— Ніколи відпочивати. Хочу встигнути все доробити, щоб повернутися додому, — відказує доволі стримано.

— Я бачу, ти образився.

— Хіба? Подруго, тобі це лише здається.

— Зрозумій, я навмисно сказала бабі, що між тобою та мною нічого немає, щоб вона до тебе не чіплялася. Бо якщо вона взнає, що я у тебе живу і ми типу зустрічаємось — вона забодає тебе розпитуваннями і візьме клятву, що ти зі мною одружишся. Це просто конспірація від надокучливої рідні. Таким чином я намагалася захистити наше приватне життя.

— Знову це кляте «типу»! То ми зустрічаємось чи робимо вигляд? А може мені хочеться, щоб мене розпитували? — нарешті він на мене глянув, випроставшись і кинувши вила.

— Ти мій хлопець, а я твоя дівчина без «типу». Гаразд, просто зараз піду і повідомлю бабі радісну новину.

— Ти буваєш такою нестерпною, Колючко, — зітхає у відповідь, відпускаючи образу. — Але я вже не уявляю свого життя без тебе.

Ого, оце так зізнання! Від його слів віє такою щирістю, що в мене аж серце стиснулося від солодкого щему.   

— Ой, дівчата, дивіться... Це що, до баби Галі новий косар приїхав? — дзвенить неподалік насмішкуватий дівочий голос.

Різко повертаю голову. Ну звісно, на нашому паркані вже висить місцева «десантно-штурмова бригада» — три місцеві кралі, Оксанка, Тома і Дарина. Губи нафарбували, кофти порозстібали, стоять моїм Арманом милуються.

— Ой, леле... який соколик! — вигукує Оксанка, вигинаючись на паркані так, що ще трохи і вона до нас у двір перекинеться. — Хлопче, а ти бува не запарився на сонці? Може, ходи до нас на подвір'я? У нас холодний квасок є... і варенички з картоплею увечері будуть!

— Дякую, дівчата, за спокусливу пропозицію та я вже знайшов свій… вареничок, — кидає їм Арман з гумором, підморгуючи мені і додаючи вже тихіше, аби лише я змогла його почути. — Колючко, дивись не покусай їх через свої ревнощі, бо в тебе вже іскри з очей сиплються і рука до вил тягнеться. Руденька, відбій. Чуєш? Відбій, бо я твій.

— Тю, Зойко, то це твій кавалер чи як? — сміється Томка.

— Чи як! Це мій хлопець, практично наречений, тож чешіть собі далі, нема чого очі об чужих чоловіків ламати! — відказую доволі голосно.

Все… завтра усі сусіди знатимуть, що онука баби Галі «привозила жениха на оглядини». Добре, що мене тут завтра не буде і я не чутиму усіх тих дурних питань.

— Колючко, ти продовжуєш мене дивувати, — гмикає Арман. — Ти нарешті визначилась чи з’явиться ще якась версія наших стосунків? 

— Хочу якнайшвидше залишитись з тобою наодинці, — загадково посміхаюся і Арман подвоює свої зусилля, копаючи картоплю за себе і за того хлопця.

В сутінках, під зав’язку завантажена бабиними гостинцями, моя «Хонда» таки нарешті виповзла з двору на дорогу. Мілана з Богданом залишилися ще на одну ніч, бо мій братик все ж таки розтопив баньку, а його «сувора пані» пообіцяла йому купу бонусів. Тож натхненні майбутнім рандеву в парильні, ці двоє радісно помахали нам вслід, а потім, мабуть, полізли на горище за віниками.

За усією цією метушнею баба не встигла ще раз допитати мене за Армана, мені пощастило, я вчасно змилася. Але підозрюю, днями вона знов почне мені надзвонювати.    

— А ти, значить, паритися в бані не любиш? — одним оком кидаю на дорогу, іншим на Армана, що розслаблено розвалився на пасажирському сидінні.

— Не дуже. Мені більше подобається ніжитися у ванній. Сьогодні, наприклад, пропоную запросити із собою одну колючу вреднюгу. Знаю кілька способів, як зняти стрес… після тони картоплі.

— Кличеш мене не побачення? У ванну? — сміюсь, вкриваючись сиротами. Подих збивається від передчуття шаленої романтики наодинці з коханим.

— А хто сказав, що у ванній не може бути побачень? — питає він, грайливо закусивши губу.

Ух… отже, ми там не лише митися будемо. Я вже хочу на це побачення. Дуже сильно хочу!

Відмучившись у кількох вечірніх заторах, бо коли розбирає нетерплячка, очікування дається, капець, як важко, ми нарешті приторохтіли додому. І поки я трамбую холодильник харчами з села, Арман готує ванну, створює там, за його словами, романтичну атмосферу. Тому він і не чує дзвінок у двері. Один раз, другий… на третій я вже пішла відчиняти.

Переді мною в позі пихатого обурення застигла розфуфирена краля, наче якась супермодель, яка замість міланського подіуму випадково зазирнула у наш під’їзд.

— Ви хто? Кого ви тут шукаєте? — питаю, бо воно стоїть і мовчки незадоволено на мене витріщається.