Розділ 22. Проблеми з довірою

Ну який сон, коли всередині все клекоче від обурення!!! Звісно, просиділи з Міланою до світанку в засаді. Вмостилися на підлозі в альтанці, перебираючи усі можливі варіанти того, куди їх чорти понесли. Вона намагалася заспокоїти мене, я — її, та це мало допомагало.

Десь біля четвертої ранку чую знайомий звук двигуна.

— Зою, не здумай вискочити. Не будемо з’ясовувати стосунки одразу, перевіримо чи збрешуть. А тоді вже будемо зносити їхні дурні довбешки, — бубонить Мілана, зазираючи разом зі мною в щілину. Спостерігаю, як ці двоє танцюристів закочують мою лялечку у двір — і ледь стримуюсь. Руки аж свербять, так хочеться дати по нахабній пиці спочатку Арману, а потім ще й братику за співучасть наваляти.

— Невже він думає, що я дурна і не помічу, що цифра пробігу змінилася, а отже хтось катався без мого дозволу?! Зараз задихнуся від злості! Якщо там якась ідіотська причина — між нами все скінчено!

— Не робитимемо поспішних висновків. Поки що спостерігаємо та чекаємо. Хоча мені теж кортить покарати того розбишаку. Богдан тільки-но почав мені подобатися… по-справжньому, — зітхає Мілана, спостерігаючи, як ці аферисти-танцюристи знову лізуть на сіновал.

О шостій баба почала вже гриміти на кухні каструлями, а о сьомій ми з Міланою виповзли снідати. Трохи покимарили, але очі все одно злипаються. Здається, я вмію спати стоячи.

— Зою! Ти глуха? Збігай, поклич брата і того рукатого красеня, поки грінки не вичахли, — командує баба Галя. — Треба їх смачно нагодувати, щоб вони потім гарно попрацювали.

Ага… зараз я тому рукатому красеню заїду межи очі. Тупаю до сараю, Мілана рвонула разом зі мною, аби не пропустити нічого цікавого.

— Клятий півень! Піймати цю падлюку і на холодець, — роздратовано бормочачи, Богдан сповзає з сіна, навіть будити не довелося.

— Бідолашний хлопчик не виспався? Кукурікан розлютив нашу зірочку? — знущально кидає йому Мілана.

— Раночку, дівчата, — зіскакує вниз Арман. — Взагалі-то ми толком і не спали, бо вночі довелося повертатися до Києва. Колючко, вибач, тобі це не сподобається, але я брав твою машину, — балерун намагається мене обійняти, та я сердито задкую.

— До речі, то була моя ідея, позичити твою тачку, — одразу виправдовує друга, Бодька.  

— Нащо? — ледь вичавлюю скрізь зуби одне-єдине слово. У мене була версія, що ці паршивці гайнули до нічного клубу, бо гастролюючи світом вони звикли так розважатися.

— Через мого батька, — важко зітхає Арман, припинивши безрезультатні спроби до мене доторкнутися. — Аби він не приперся серед ночі сюди, довелося їхати і особисто вислуховувати його ультиматуми. Він… складна людина і наші із ним відносини теплими не назвеш, — винувато дивиться мені в очі, благаючи своїм красномовним поглядом не сердитися на нього.

— Звідки твій батько знав де тебе шукати? Теж відстежує твій телефон? — влаштовую допит, бо маю право, чорт забирай.

— Ні, тут значно крутіші технології. Кілька років тому мені в ногу вшили маячок, аби охорона мого батька завжди могла з’ясувати де я і що зі мною. Це була вимога мого татуся у відповідь на мою вимогу дати мені спокій. Вибач, бро, я знаю, тобі подобалась думка, що ти мене оберігаєш, але ти був не сам у цій місії, — глянувши на мого брата, знову переводить погляд на мене. — Зою, я їхав обережно, заправив повний бак, твоя «Хонда» ціла та неушкоджена.

— Чому мене не розбудив? — суплюся, колюча, як та їжачиха.

— І змусити дівчину, яка мені не байдужа, пертися зі мною в місто й не спати усю ніч? Не став тривожити, бо хотів, аби ти нормально відпочила.

— Не вийшло! Ми все одно не спали, бо нам стукнуло в голову скласти вам компанію на сіновалі! — стискаю кулаки.

— Ясно, тож у тебе було достатньо часу, аби добряче себе накрутити, — Арман знову багатостраждально зітхає.

— Хлопці, дівчата, ви де поділися? Ану бігом снідати! — чутно, як з ґанку нас гукає бабуся.

— А з тобою, набурмосене чудо, я потім окремо розберуся, — Мілана інтригує Бодю своїми погрозами. — З’ясуємо, наскільки ти поганий хлопчик і чи вартий ти бонусів.

— Мілано…

— Циц! — сичить вона на нього. — Бігом на кухню! Поснідаєш — і на картоплю, буду сьогодні твоєю прискіпливою наглядачкою.

— А ми затримаємось! — хапає мене за руку Арман й спритно притискає до себе. — «Все одно тебе люблю», казав зайчик, обіймаючи їжачка. Колючко, ти розумієш, що наша проблема з довірою досі не вирішена? Сердишся? Чому завжди очікуєш підступу?

— Певно, зі мною щось не так, — тихенько відказую, ткнувшись чолом йому в плече. — А може це через те, що поки я за тобою сохла, я багато разів бачила, що ти обирав не мене. Це вже як звичка досвідченої мазохістки, — знизую плечима.

— Не обирав, бо ти тоді була ще мала! Плюс твій брат обіцяв мені дещо відірвати. Але зараз, моя колюча вреднюго, дозволь мені тебе кохати. Розслабся, руденька, адже все добре.

— То що від тебе хоче твій батько? — скидаю голову, зазираючи йому у вічі.

— Відповідальності, чоловічих вчинків та покори. Не хочу засмучувати тебе подробицями цих тривалих чвар. Я все владнаю, просто будь зі мною і серцем, і душею.

— А тілом? — нащось промовляю це вголос, чим змушую Армана радісно посміхнутися.

— О, це само собою, таксисточко, твоє тіло мені страшенно подобається. Кожен вигин, кожна опуклість і… звісно ж оці смачні губки, — затикає мені рота палким цілунком, плавить мене ніжністю зсередини, знешкоджуючи усі мої страхи та сумніви. Зваблює, насичує впевненістю, що я бажана, що він аж вмирає, так хоче більшого. Його гарячи губи плавно переповзають на мою шию, а руки під мою футболку, де він перевіряє мої вигини та пагорби.

І я теж хочу більшого, хочу віддатися цим вправним рукам та губам, подарувати йому свою цноту, нарешті відчути на собі, що то за сексуальні задоволення такі, але мій раціональний розум вперто мені сигналізує, що момент і місце — не відповідні.  

— Щось я захопився, хоча обіцяв триматися, — він знову мене відчув, відпускаючи та відступаючи на крок назад. — Зою…