Розділ 21. Хлопці вміють вражати і... бісити

Баба таки вирядила Богдана як опудало й відправила копати грядку під часник. От недарма він у нас артист, бо ось так красномовно зобразити на своєму писку катастрофу століття не кожен зможе.

А от Арман… Балерун таки вміє вражати.

Зняв футболку, залишившись у самих штанях, дістав із сараю важкий молоток, пилку та ящик із цвяхами. Без зайвих слів підійшов до похиленого паркану, одним потужним ривком вирівняв важку дерев'яну секцію, притиснув її плечем так, що м'язи на його спині напружилися до межі, і почав вправно, кількома точними й сильними ударами молотка забивати величезні цвяхи.

Мені аж щелепу довелося собі вирівнювати. Звідки він цього навчився? Я явно чогось не знаю.

Жодної незграбності, рухи впевнені, ніби він все життя тільки те й робив, що будував хати, а не танцював у розважальних шоу.

Коли Арман перейшов до даху сараю, легко вискочивши на драбину й тримаючи важкі дошки однією рукою, навіть Мілана підійшла подивитися.

— Слухай, Зою... — шепоче подруга, штовхаючи мене ліктем. — Виявляється, цей хлопець не такий вже й мажор, руки з потрібного місця ростуть. Хтозна, що він ще вміє ними виробляти? Подивіться на цей прес і те, як він тримає молоток. Ох, я б йому довірила навіть свій револьвер почистити.

— Так, іди краще пускай слину на мого брата, не провокуй мої токсичні ревнощі, — глибоко зітхаючи, милуюсь цим кучерявим красотуном.

Арман наче відчув мій погляд. Зупинився на даху, витер піт з чола тильною стороною долоні, і глянув на мене зверху вниз, погравши м’язами на грудях. Хто б сумнівався, що він зірка в будь-якому образі.

— Ну що, господиня? — грайливо вигукує. — Досі вважаєш, що танцюристи вміють тільки «стегнами крутити»? Чи вже не знаєш, куди мені ті плюси ліпити?

— Треба вже записувати в блокнот, бо збилася з рахунку. Хочу знати, де ти практикувався?

— Будеш хорошою дівчинкою — дізнаєшся. …Щось мені підказує, що до вечора з усім цим обсягом роботи ми не впораємось. Завтра доведеться повернутися або заночуємо тут. Хто повідомить Богдану цю «жахливу» новину?

 Сміємося, задивившись одне на одного, милуємось. Я правда закохана, це не примха і не залежність від заборонених почуттів. Не знаю, чи можна в наш час усе життя кохати лише одного хлопця, який стане першим та єдиним? Для багатьох це, певно, утопія. Та я спробую. А от чи кохатиме мене Арман аж поки його кучері не стануть сивими? Побачимо… Та я хочу, аби він став моєю фортецею, прихистком від життєвих бурь, моїм другом, коханцем і чоловіком, в обіймах якого хочеться щасливо усміхатися.

   Звісно ж, баба Галя не відпустила нас назад у місто. Картопля ж лишилася не копаною! Якщо дозволити нам чкурнути до міста — не факт, що ми повернемося тим самим складом. Бодя он вже очі закотив, тримаючись за серце.

— Куди ви на ніч дивлячись поїдете?! — заявляє вона, спираючись на нову, збиту Арманом хвіртку. — Ночуєте тут! Дівчата в кімнаті, хлопці на сіновалі, подалі від цих красунь, бо я ваші думки навіть звідси чую! — щодо загравань, побачень та стосунків — вона у нас сувора. Сповідує «секс до весілля — це гріх», вважає, що дівчина має бути чиста і думками, і тілом. Тому Мілана їй не дуже сподобалась, баба зрозуміла, що моя подруга має геть інші погляди.

І саме тому я не стала казати бабі, що ми з Арманом зустрічаємось і живемо разом. Бо це почнеться… Спочатку мені мозок виїсть, а потім піде до Армана питати, коли той планує зі мною одружитися.

Богдан від слова «сіновал» трохи свідомість не втратив:

— А баня? Я що корчився без бонусів? Я змерзну на тому сіновалі!

— Не хвилюйся, я грітиму тебе, мій пупсику, — підколює його Арман. — Завтра підеш парити своє зморене тільце, будуть тобі віники й усе, що ти там нафантазував. Після такої щедрої вечері або одразу спати, або гуляти селом.

— Не піду я селом тинятися, — трясе головою у відповідь Бодька. — Там комарі — во! Коров’ячі лепехи — во! — Розкидає руки в сторони метр завширшки. — З кущів вискакують кляті пси…

— О, тепер зрозуміло звідки ростуть ноги у твоїх дитячих травм, — хмикає Мілана. — Сільська романтика тебе не заводить. Втім, як і мене. Тоді ходімо спатоньки, якщо вже довелося лишитися без десерту, — і тягне мене за собою, бо я вже встигла їй розповісти про консервативні погляди моєї бабусі.

Швиденько скупнувшись, кутаюсь в завеликий на мене махровий халат і вкладаюсь поруч з Міланою, яка вже активно скролить стрічку соцмережі. Добре хоч мобільний інтернет є. На відміну від неї, я не хочу залипати у відоси, натомість набираю Армана. Дожилась, дзвоню з хати на сіновал.

— Роздивляєшся зорі, танцюристе?

— Ага. І слухаю, як у мене під боком хропе мій найкращий друзяка. На відміну від міста, небо тут здається таким глибоким, вишнево-чорним, немов розшите бісером. Колючко, у тебе сьогодні був складний день?

— Та ні... насправді це був найкращий день за останні кілька років. Дякую тобі за допомогу і за твою здатність мене смішити. Я просто обожнюю твоє почуття гумору.

— Я зроблю для тебе що завгодно, Зою. Тільки не закривайся від мене, як ти вмієш. У нас все вийде, головне довіряти одне одному.

Звісно, Армане, от тільки ти чомусь не розповідаєш мені, хто там тебе домагається по телефону. Чи то я вже така прискіплива?

— Добраніч, балеруне. Сподіваюсь, Богданові не насниться Мілана і він не почне тебе мацати уві сні. Переживаю за тебе, — ну як же ж без іронічної шпички.

Арман сміється у відповідь:

— Цілую, Колючко. Відпочивай, я поруч.

— Ти що серйозно зібралася спати? — відверто дивується Мілана, відкладаючи свій телефон. — Коли це ти стала такою слухняною? Я тебе не впізнаю.

— Бо я баби боюся. В неї слух, як у сови. Їй до лампочки куди гайнеш ти, а от якщо я не дай Боже вийду вночі з хати — вона мені таку прочуханку влаштує! …А ти вже щось надумала? — припіднімаюсь, спираючись на лікті.

— Дочекаємось, поки вона міцно засне й тихенько, крадькома проберемось до хлопців на сіновал, зіграємо в карти на бажання чи роздягання. Буде весело, зробимо їм сюрприз, — знизує вона плечима.