Розділ 1. Хлопці в блискітках

— Якщо він бодай ще раз назве мене «малечею», я висаджу його просто посеред мосту! Присягаюся тобі! І не повернуся за ним! Нехай пішки чеше… разом зі своїм найкращим другом! — міцніше стискаю кермо своєї вірної «Хонди» так, що аж кісточки побіліли.

Якогось біса нервую без причини. Хоча ні… причина, звісно, є. Вона має красивезні карі очі, хвилясте темне волосся та аристократичний профіль. Такий профіль у давні часи чеканили на золотих монетах. Сьогодні разом з моїм старшим братом із світового турне повертається хлопець, у якого я таємно закохана вже багато років. Доросла молода жінка, що марить своїм дитячим першим коханням! Тьху на мене!

На пасажирському сидінні поруч зі мною сидить моя найкраща подруга Мілана, зосереджено перевіряючи свій робочий графік у телефоні. З її сумки стирчить край захисних навушників для стрільбища, бо вона щойно закінчила вечірню зміну в тирі.

Я настільки переймаюся приїздом хлопців, що навіть на всяк випадок узяла із собою за компанію інструкторку зі стрільби. Моя подруга крута. І взагалі — ми дівчата з гонором, незалежні, самостійні та зухвалі. Я таксую, Мілана вчить людей, здебільшого кремезних мужиків, вправлятися зі зброєю.

— Зойко, ти бурчиш як той вісімдесятирічний дід, якому заважає молодь під вікнами, — Мілана навіть голови не повертає у мій бік. — Це ж просто твій брат. Чорт забирай, подруго, він не бачив тебе три роки. Для нього ти досі мала шкодеря, дівчинка, яка кидала в його друзів яблуками з сусідського саду.

— Я кидала в них яблуками, бо вони сиділи на моєму паркані й іржали з мене, як коні! — пирхаю, різко перелаштовуючись у сусідній ряд. — І взагалі… то було сто років тому. За цей час я встигла закінчити універ, знайшла роботу, навчилася дрифтувати на ожеледиці й заробляю сама собі на життя. Я не «малеча». Я — водійка таксі з трирічним стажем й найвищим рівнем терпіння та толерантності.

Мілана нарешті відривається від екрана свого мобільного й окидає мене оцінюючим насмішкуватим поглядом:

— Ну-ну… твій «найвищий рівень терпіння» зламається першої ж хвилини, коли ти побачиш свого Армана і його безсовісно-чарівну посмішку. Не можу передати, як мені кортить якнайшвидше особисто познайомитися із цими зірками естрадного танцю!

При згадці цього імені — в мене аж рука смикнулася, через що машина злегка вильнула та я швидко опановую ці безглузді емоції. Ще чого не вистачало — казитися через зверхнього красунчика, який уперто не бачить в мені дівчину. Лише молодшу сестру свого найкращого друга, яку можна дражнити та доводити до істерики.

— Мені байдуже на Армана, на ньому світ клином не зійшовся, — випалюю занадто швидко.

— Ага, і саме тому ти пів години вибирала цю шкіряну куртку та робила укладку, ніби їдеш не брата з аеропорту забирати, а на червону доріжку в Каннах.

— Ой, я тебе прошу! Це для професіоналізму! Я маю мати солідний вигляд.

— Ти маєш вигляд дівчини, яка готова поставити на місце будь-кого, хто косо на неї подивиться. І мені це подобається. Моя дівчинка, — Мілана хижо посміхається, певно знову згадала, як її бояться чоловіки, варто їм дізнатися ким вона працює. — Але серйозно, Зою. Вони повернулися зі світового турне. Вони тепер зірки танцювального шоу. Ти впевнена, що готова до зустрічі з хлопцем, через якого в дев'ятому класі писала депресивні вірші в зошиті з алгебри?

— То були не вірші, а чорна сатира! — сичу у відповідь, відчуваючи, як до щік припливає гаряча хвиля. — І коли це було? За царя Панька! Зараз мені двадцять два. І взагалі, Арман... він же танцюрист! Хіба це чоловіча професія? Він заробляє на життя тим, що рухає стегнами перед натовпом жінок, що несамовито горланять через бажання його помацати. Це несерйозно. Чоловік має тримати в руках щось важче за сценічний костюм.

— З такими вимогами до хлопців — ми собі кавалерів ніколи не знайдемо, лишимося старими дівами, асами своєї справи. Одна до пенсії буде ганяти містом, як почесний таксист, інша — наводитиме жах у тирі, — заливається сміхом Мілана. — Гаразд, рулюй, «солідна водійка», ми майже приїхали.

Аеропорт зустрічає нас шумом турбін та холодною нічною зливою. Боже, ну що за паршива погода? Якогось греця вона сьогодні синхронізувалася з моїм настроєм.

Паркую «Хонду» навпроти виходу, вмикаю аварійку й виходжу з машини. Дощ миттєво псує мою ідеальну зачіску, певно, щоб я нікого не змогла «засліпити» своєю красою. Самоіронія — моє все. Скрегочучи зубами, лише щільніше застібаю блискавку куртки й витягую шию, виглядаючи брата.

Двері термінала розсовуються й звідти вивалює галаслива юрба з величезними валізами на колесах. Сміх, гучні голоси, яскравий одяг — їх важко не помітити. Ось вони — зірки сцени та тестостеронові бомби. Попереду крокує мій старший брат Богдан. Широкі плечі, незмінна посмішка розбишаки, високий і самовпевнений чортяка.

— Колючка!!! — горлає, кидаючи валізу прямо на мокрий асфальт, й мчить до мене.

Перш ніж я встигаю згенерувати щось іронічно-привітне, Богдан хапає мене в оберемок, відриває від землі й кружляє у повітрі, ледь не розчавивши у своїх ведмежих обіймах.

— Бодю, пусти! Ти мені ребра зламаєш! — вищу, але все ж обіймаю братика у відповідь, бо дійсно за ним страшенно скучила.

— Боже, сестро, ти взагалі ростеш чи тільки коси свої руді відпускаєш? — він нарешті ставить мене на землю, куйовдячи моє намокле волосся. — Познайомся, це... а, ти ж знаєш усіх наших хлопців. Але Армана ти точно не впізнаєш!

Богдан, посміхаючись, відступає убік.

І в цей момент час для мене ніби сповільнюється, як в тих дурних мелодрамах. Ну чому, коли ти закохана — то почуваєшся такою тупою та незграбною ідіоткою?

З-за спини брата виходить чоловік. Не той худорлявий хлопець з високими вилицями та розпатланим темним волоссям, який колись вчив мене кататися на скейтборді й сміявся з моїх дитячих образ.

Переді мною красується високий, широкоплечий Аполлон у чорній водолазці, яка обтягує просто нереальний рельєф спокусливих м'язів.