4 Розділ

    Ранок видався тихий і трохи прохолодний. Дорога до школи пролягала вздовж вузьких вулиць, що вели до моря, і повітря було наповнене легким солоним запахом. Людей на вулиці було небагато, але навіть ці рідкі перехожі створювали відчуття, ніби за ними спостерігають. Лоліта йшла швидко й трохи попереду, наче намагалася скоротити цю дорогу настільки, наскільки це можливо. Такаші не поспішав. Він ішов рівно та спокійно, з тією ж дивною впевненістю, яка робила його присутність ще більш відчутною.
- Ти завжди так ходиш? - Запитав чоловік, дивлячись на її спину.
- Як? - Коротко відповіла Лоліта, не обертаючись.
- Наче тікаєш.
Вона зупинилася на секунду, але не повернулася.
- Я просто не люблю запізнюватися.
- Або не любиш, коли хтось поруч. - Спокійно додав Такаші.
Дівчина знову рушила вперед.
- Ви казали, що просто проведете мене. - Мовила вона.
- Так. - Відповів він. - Але це не означає, що я не можу говорити.
- Можете. Проте і я не зобов’язана відповідати.
Чоловік тихо усміхнувся.
- Ти дуже напружена.
- А ви дуже спостережливий.
- Це частина моєї роботи.
Підлітка зупинилася і нарешті обернулася.
- Якої роботи?
Такаші подивився на неї кілька секунд, ніби обираючи, що сказати.
- Тієї, де важливо помічати кожну деталь.
- Я не деталь.
- Усі ми для когось деталі. - Сказав він незворушно. Вона відвернулася.
- Це звучить дивно.
- Можливо, - чоловік зробив крок ближче. - Але це правда.
Вони знову пішли. Кілька секунд між ними панувала тиша.
- Я бачу, ти не довіряєш мені. - Промовив Такаші раптом.
- Ні.
- Це було хоча б чесно.
- А як я в біса маю вам довіряти після того, що сталося вчора?
- Гарне питання. - Він кивнув. - І що ти сама на нього відповідаєш?
- Ніяк.
- Значить, ти не хочеш навіть думати про це.
- Я не хочу з вами говорити.
Чоловік знову усміхнувся.
- Але ж говориш.
Дівчина нічого не відповіла. В цей момент, трохи далі, на іншому боці вулиці, стояв Шиото Танака. Він спочатку просто йшов у свій бік, не звертаючи на них особливої уваги. Але коли випадково кинув погляд вперед, то зупинився.
- Це ще що… - Пробурмотів хлопець тихо. Шиото придивився уважніше. Попереду йшла його однокласниця Лоліта і поруч із нею - дорослий чоловік. Не просто йшов поруч, а розмовляв. Хлопець мимоволі посміхнувся. Він трохи наблизився, намагаючись не привертати уваги, і прислухався.
- Я не просила вас мене проводжати. - Почулася Лоліта.
- Але ти все одно йдеш зі мною. - Відповів чоловік.
Шиото мимоволі хмикнув.
- Ого… - Прошепотів хлопець. Він швидко дістав телефон.
- Це буде дуже цікаво.
Однокласник зробив кілька кроків ближче, сховавшись за парканом, і навів камеру.
- Давайте… ще трохи ближче…
Лоліта і Такаші саме зупинилися.
- Ви вже можете йти. - Сказала дівчина. - Далі я сама.
- Ми вже майже прийшли. - Відповів він.
- Я сказала, що далі я піду сама.
- Ти боїшся, що нас побачать?
Шиото ледве стримав сміх.
- О, це взагалі ідеально…
Клац. Фото зроблене. Хлопець швидко перевірив. На знімку було видно все: напружена Лоліта і чоловік поруч із нею занадто близько.
- Це просто золото. - Задоволено сказав він. Однокласник підняв погляд і знову подивився на них.
- Ти занадто переживаєш. - Мовив Такаші. - Люди не звертають уваги.
- Ви помиляєтесь.
- Чому?
- Бо люди завжди звертають увагу.
Шиото посміхнувся ширше.
- Особливо такі, як я. - Прошепотів хлопець. Він швидко написав повідомлення. "Ви не повірите, що я щойно побачив." І одразу прикріпив фото. Потім ще раз глянув на них.
- Тепер буде весело. - Впевнено сказав друг Кайто. Шиото заховав телефон і пішов у бік школи, уже не приховуючи задоволеної усмішки. А Лоліта тим часом навіть не підозрювала, що сталося.
- Все. - Кинула вона різко, зупиняючись. - Далі я сама.
Такаші мовчки подивився на неї кілька секунд.
- Добре. - Сказав чоловік нарешті. - Як скажеш.
Дівчина не відповіла, а тільки розвернулася і швидко пішла до школи, не озираючись. Він залишився стояти на місці. І ще довго дивився їй услід з тією ж самою усмішкою.